Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


08 Груд 2011

Живий театр у живому місті

Читайте більше в рубриці Культура
 

У Черкасах відбуваються покази документальної вистави «Місто на Ч». Місцевим театралам та гостям показують вербатім-спектакль, особливістю якого є те, що дійство побудоване на реальних діалогах та монологах звичайних людей, от тільки виголошують їх актори.

Документальна вистава «Місто на Ч» викликала чи не найбільший інтерес до черкаського театру за останні півроку. Так, уже кілька разів переглянути її приїжджали театральні критики з Києва. Зокрема, і в рамках другого міжнародного фестивалю сучасної драматургії, який відбувався на сценах Київського академічного Молодого театру, Центру сучасних мистецтв «Дах», Київського академічного театру на лівому березі Дніпра, театру «Відкритий погляд»… і, врешті, Черкаського академічного музично-драматичного театру. Крім того, зовсім нещодавно черкаський театр взяв участь у проекті Гете-Інституту «Хто я? Німецько-українські рольові ігри. Театр про ідентичність». В рамках проекту в Києві відбувалися публічні читки німецькомовних п'єс, а також - показ вистави «Місто на Ч».

IMGP7646_1

 

Якщо під час першої прем’єри виставу демонстрували на великій сцені і вистава від цього  багато що втрачала, то сьогодні – вже на камерній сцені «під дахом». До речі, саме «Місто на Ч» відкрило цей доволі цікавий театральний майданчик, до якого глядач має пробиратися внутрішніми «залаштунками» театру, і з певним тремтінням душі переходити через хисткі місточки над великою театральною «прірвою». Таким чином глядач ще перед початком вистави вже потрапляє в діалог з театром, споглядаючи таємничі механізми його життя.

Виставу створив незалежний центр «Текст» (Наталя Ворожбит, Марися Нікітюк, Андрій Май) та соціолог Микола Гоманюк. За словами Наталі Ворожбит, це не зовсім той театр, до якого всі звикли. Адже для створення вистави довелося походити містом із диктофоном і зробити понад 200 записів. Розпитували продавців на ринку, працівників найбільшого хімічного підприємства, представників інтелігенції, студентів, а також - найстаріших місцевих аборигенів, які пам'ятали, яким місто було ще до «затоплення» (створення Кременчуцького водосховища). Потім усе це розшифровували (дослівно) і компонували в один текст. Так з'явилася вистава із кумедною назвою «Місто на Ч».

IMGP7600

 

Сюжет простий — дівчина Леся із київської Троєщини знайомиться із хлопцем Віталіком і закохується в нього. Але запам’ятовує тільки, що він із міста Че... Нібито Чернігів, але для не що Чернігів, що Черкаси, що Чернівці.

Леся опиняється саме в Черкасах і знайомиться із місцевими жителями. Так дізнається, що колись давно місто було курортним, а потім стало «містом хіміків», що тут була фабрика, на якій гудзики робили із мушель, котрі потім відрами здавали черкащани (26 копійок за кілограм), що це «край кульбабкових булав» і багато-багато іншого - цікавого і не дуже.

IMGP7609_1

 

Творці вистави вирішили, що недоцільно форматувати почуте. Мовляв, штучне вилучення якихось висловів призвело б до порушення палітри, нівелювало б різницю між представниками різних соціальних прошарків.

Зрештою, історія Лесі закінчується дуже зворушливо. Дівчина знайомиться із черкащанином Вовою, одружується із ним і лишається в Черкасах. Так минає 30 років. Майбутнє міста в інтерпретації драматургів перегукується із науковою фантастикою.

IMGP7657_1

 

Актриса Тетяна Крижанівська (Леся тридцять років потому) розповіла, що Черкаси таки стали містом-курортом, у городян так багато яхт, аж на Дніпрі створюються «пробки», багато французів, які вподобали сосновий бір і переїхали жити в Черкаси із самісінької Франції.

Цікавою була реакція мешканців міста на такий незвичний спектакль. Їм дуже сподобалися репліки акторів про минуле Черкас. Цю частину спектаклю зал споглядав і слухав зачудовано. Позитивною була також реакція на «театральний прогноз», що стосувався майбутнього міста. А ось те, як у виставі зображено сучасність, викликало певне сум'яття.

IMGP7666

 

До речі, вистава спричинила й чи не найбільше дискусій в навколотеатральному житті Черкас. Дехто її взагалі відкидає, називаючи просто «читками» без жодного мистецтва і гри акторів.

Інші – навпаки – говорять про новий цікавий експеримент черкаського театру, про нову моду, сучасне віяння театру.

Адже документальний жанр, хоч, можливо, і дещо втрачає в «мистецтві», але як ніщо інше наближає глядача до акторів, до вистави, врешті, до себе. Це немов театральне дзеркало життя.

По суті ми потрапляємо в таку собі мистецьку ретрансляцію нас самих. Своєрідний психотерапевтичний сеанс.

Чуємо свою мову без «обробки»,  бачимо себе без «ретуші»і гриму, без масок, ілюзій…

Цікаво, що під час перших прем’єрних показів це «театральне дзеркало» навіть не прибирало з нашої мови нецензурних слів. Узагалі ніяких! І молодь просто і легко гралася «матами» ледь не через кожне речення.

IMGP7585

 

І саме ця «фішка» стала останнім аргументом для критиків. Мовляв, це вже якийсь абсурд, ледь не порнографія.

Зрештою, сьогодні нецензурщину фактично прибрали.

Поступово і актори-дзеркала не просто так-сяк начитують написані на папірчиках речення, а «проживають» життя своїх прототипів. Мабуть, найбільше «торкає душу» Олександр Кузьменко, химерний філософ-водій, якого цей світ сприймає за якогось напівбожевільного. Інколи здається, що він і не «грає» взагалі, а просто відкриває один із закапелків душі.

 

Коментарі

Сергій Проскурня, режисер:

- Я буду уникати компліментарності, бо вона і так очевидна, вона висіла в повітрі, в тій атмосфері, яку створив спектакль у залі.  Театр рухається у бік відкритості, і це породжує два відчуття. Одне — театр працює із різними режисерами, із різними темами, експериментує і це створює таку собі  лабораторію, а з другого боку — є маленький сум від того, що все має своє закінчення і нічого не може тривати вічно. Це дуже важлива подія для Черкаського театру, що Наталка Ворожбит сьогодні займається цим експериментом, бо вона — драматург зі світовим ім'ям, її п'єси йдуть у Лондоні, і вона є найбільш відомим сучасним українським драматургом. Проте в мене є сум, що цей експеримент може в якийсь момент зупинитися, перерватися. Але в той же час, цю роботу (я не знаю, чи потрібно її називати виставою, можливо потрібно знайти якусь іншу форму) потрібно ставити на камерній сцені, тоді зникає проблема подачі, бо в малої сцени є певні переваги. Це річ із відкритою структурою. Власне, це можливість творити те, що ми називаємо актуальним театром. Робота драматургів піднімає актуальні теми, актуальні явища, це живий театр у живому місті. Можливо потрібно подумати про варіації – «Місто на Ч-1», «Місто на Ч-2» - такий собі блокбастер. Але в цьому прийомі — в діалозі з містом — не потрібна адміністративна частина і продаж квитків. Тому що існує нитка, зв'язок, пуповина зовсім на іншому рівні, і можливо потрібно подумати про театр у місті як клуб, як лабораторію, як місце обміну думками, проблемами… Прикметно, що до цієї роботи долучилися також актори театру ляльок. Мені здається, що за такими проектами велике майбутнє.

IMGP7663

 

Андрій Май, режисер вистави «Місто на Ч»:

- Для Європи подібні вистави не є чимось дивним. Мені б дуже хотілося, щоб кожен глядач міг дофантазувати своїх героїв. Потрібно відчути різницю: актори — це не ті люди, які говорять про Черкаси, вони насправді цитують цих людей. І це дуже складний процес — відірватися від буденних характерів, бути над ними, розказувати про цих людей їхніми ж таки словами. Щодо записів, то спочатку ми це робили підпільно, а потім уже називали себе, говорили хто ми. Із молоддю ми познайомилися випадково, приїхали ввечері, вирішили поринути у їхній світ як люди, які мало вживають алкоголь і не особливо використовують ненормативну лексику. А потім тихенько втікли так, як це зробила Леся у виставі. У нас була точна вибірка — кого ми хочемо опитати, а також був випадок, який допоміг. Частину всього почутого ми використали в цій виставі.

 

Марися Нікітюк, драматургиня, театральна критикеса:

- Опитування жителів міста відбувалося по-різному, декому ми нічого не казали, просто знайомилися, ставили низку дивних питань. А декому ми відразу говорили, що ми з драмтеатру і пишемо п’єсу про місто. Люди насторожувалися, дивувалися, я так розумію, що все одно нам мало хто вірив. Живі драматурги на вулицях, та ще й Черкас – це звучить як погане прикриття для спецагентів. Але жителі міста виявилися дуже відкритими, як великі діти. З деякими персонажами ми потоваришували, і здебільшого наша п’єса є п’єсою «історій», бо як виявилося, черкащани люблять їх розповідати. Реакція глядача була кращою, ніж ми сподівалися. Це перший подібний проект в Україні, і нам хотілося впустити життя в театр, а не «наплювати» в душу жителям міста. Цю межу дуже важко втримати, адже яке місто України не візьми, об’єктивна  картина страшна, це життя за межами всіх меж, і люди в цьому звісно частково винні, але існує і злочинна політика нашої влади. Дуже не хотілося, щоб склалося враження, що ми приїхали розповісти як їм тут погано живеться. І цього не сталося, бо ми представили різні покоління, різних людей, і різноголосся міста дало широку картину. В залі на прем’єрі був різний глядач, була молодь, яка була зацікавлена дійством, було середнє покоління, що потім активно брало участь в обговоренні, і були люди похилого віку – всі вони були здивовані тим, що побачили трішки відсторонено, наче збоку своє місто і городян, що кожного дня проходять повз. В цьому і найбільша користь документального театру – він дозволяє побачити глядачам те, що вони кожного дня пропускають повз очі, не бачать, бо надто близько, надто болісно. Театр зацікавлений в такому живому продукті.

 

Фото НародUA

Поділіться з друзями: