Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


22 Бер 2012

Володимир Германов: інді-рокер, письменник, педантичний романтик...

Читайте більше в рубриці Культура
 

Володимир ГЕРМАНОВ дивує своєю романтикою на фоні популярного скептису і цинізму. Він - фронтмен інді-рок гурту "Германов". Утім, Володимир стверджує, що назву гурту придумав не він, а гітарист через "звучність", і кожен з чотирьох учасників "Германова" - потужна особистість. Незалежні й ліричні рокери відкидають моду нашого "шоу-бізнесу". Вони, можливо, не схожі на "традиційних" рокерів із довгим волоссям, протестом-свободою в душі й байком на вічній дорозі. А, швидше, - на таких собі вишуканих і вразливих інтелектуалів. Мабуть, невипадково Володимир Германов - не лише вокаліст і автор пісень, але й науковець і письменник.

Володимир Германов - відкритий, простий, емоційний. Пише вірші на аркушах в клітинку, любить погратися з листям, зливу, сонце та інші чудеса природи. В останній рік у Володимира - фантастичний творчий вибух, який він пов'язує із "остаточно зробленим життєвим вибором" і щастям від усвідомлення цього. За цей час він написав близько 30 пісень, хоча бували й роки, коли він не створив і жодної.

 

Нещодавно виповнилося шість років відтоді, як вокаліст і автор пісень Володимир Германов, гітарист Олександр Курочкін, барабанщик Іштван Седлар та бас-гітарист Сергій Шмаркатюк створили гурт "Германов".  Їх пісні - прості й глибинні. Їх емоції - якось по-дитячому чисті. Їх музика - не крикливо-агресивна чи ура-танцювальна. Ці "independent"-рокери вражають якоюсь камерністю, душевністю музики, своєрідним аранжуванням і поетикою в піснях.

ger32

 

Наша розмова з Володимиром - про шоу-бізнес, відсутність українських "лейблів", рок, "андеграунд", любов до себе, дитинство, валянки, проблеми із шнурівками, футбол, шаликову пристрасть, кухню і книги...


JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

***

Дитина під сонцем бавиться,

Вплітає у вірші промені.

Нарешті в гріхах розкається,

Розкаяння заготовлене.

Дитина під сонцем мружиться,

Сльозами щоб не забризькатись.

Відвертість настільки звужена,

Що рветься, мов нитка бісеру!

Дитина під сонцем виросте.

Під променями посивіє.

Щоб вірш заплітати щирістю

Найкраще з усіх у вирію.

На землю спадають промені,

Щоб хлопчик кричав сполохано.

Розкаяння в слові зронені

Й зізнання, в кого закоханий.

Володимир Германов

 

- Традиційне питання: як з’явилася музика, а потім і творчість у музиці?

- Для мене музика є виходом емоцій. І добрих, і не дуже. У музиці проявляються якраз і мрії, і сподівання, тобто весь спектр емоцій і переживань я сприймаю завдяки музиці і виражаю завдяки тій самій музиці.

 ger31

 

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

- Є в нашому шоу-бізнесі такі «касти», які заробляють на цьому мільйони, вони є кумирами… Важко туди потрапити і чи варто туди потрапляти?

- Я б так поділив умовно наш український шоу-бізнес.

Є виконавці, які заробляють і можуть зібрати стадіони. Їх можна легко перерахувати. Вони можуть потенційно заробити на продажі своїх аудіозаписів.

Не будемо називати, але є два-три таких колективи чи виконавця. І є дуже велике болото, Я їх називаю корпоративним чи політичним «чосом», корпоративно-політичним шоу-бізнесом, який заробляє від виборів до виборів, від свята до свята.

Це виконавці, які заробляють на політиках, виступаючи чи агітуючи за них від виборів до виборів і від свята до свята. Вони знімають кліпи, вони навіть випускають певні альбоми, вони відомі широкому загалові, але це те болото, на концерти якого люди не прийдуть. На жаль. Тільки на безкоштовні масові заходи на зразок Дня міста.

Є ще певні елементи, певні артисти, які можуть дозволити собі заробляти на, скажімо, продажі рінгтонів чи різних бектонів. І це в принципі досить пристойні гонорари. Я не буду говорити цифри. Тому що я не бухгалтером в музиці (сміється).

Але до чого я це все веду? До того, що споживацьке світосприйняття дуже швидко розповсюдилося і на музику. Музика стала продаватися. І те болото виробляє ті пісні, які начебто мають сподобатися людям і вони начебто подобаються людям. Хоча ніхто не питає у людей, що їм треба. Запропонуйте їм щось інше, щось таке, що не буде лише демонструвати голі сідниці і співати примітивні куплетики про любов під запальні ритми.

Я переконаний, що є певна кількість людей, які хочуть самі обирати, що їм їсти, що їм слухати, куди їм ходити і що їм носити.

У всьому світі музикант заробляє на використанні його музики на радіо, на телебаченні, а в нас, як і в Росії, музикант витрачає на те, щоб про нього дізналися. І це найголовніша проблема. Тобто це є показником того, що в нас немає як такого світового шоу-бізнесу. У нас є корпоративно-політичний шоу-бізнес.

ger9

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

- Володимире, а до якої категорії музикантів належите ви?

- Восени ми спробували не те, що проштовхнутися в цей шоу-бізнес, на цей ринок… Ми спробували стати більш доступними через концерти, через запис альбому. І ми побачили, що навіть виступи у клубах в Україні це зовсім утопічна річ. Тому що якщо тебе не знають, якщо ти не маєш свого відео, якщо у тебе немає бодай якогось промо, то тобі доводиться пробиватися самотужки через інші якісь механізми, через соціальні мережі, через ті самі відеоресурси, через інтернет-ресурси показувати хто ти є. І ти йдеш як криголам, ламаючи цю кригу.

Ці наші спроби упевнили нас в тому, що ми робимо. А ми робимо музику, за яку нам принаймні не соромно. Музику, без якої ми не можемо жити. І сподіваємося на те, що ця музика стане корисною чи потрібною. Я не кажу, що всім. Принаймні певній кількості людей, яка розуміє, що через щирість можна чогось у цьому житті досягти.

Не лише через споживання, але й через природні позитивні емоції. І просто через щирі емоції, тобто правду, яка у кожного є і кожен намагається чомусь її приховати. Такі емоції ми намагаємся донести до людей.

Хоча люди навкруг, люди, пов’язані з шоу-бізнесом кажуть, що нам треба грати зовсім іншу музику, міняти стилістику, не бути сумними, а бути веселими… і взагалі ми повинні бути інші, інакше нас люди не сприймуть.

Може, людям і треба та щирість, якої немає в телевізорі і на радіо? Тобто хто питає людей, яку музику вони хочуть слухати? Ніхто не питає. А нав’язують певні стереотипи. І знову таки – люди, які говорять, що нам треба грати іншу, комерційну музику, заробляють якраз на корпоративах.

ger13

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

- Часто чуєш про так званий «андеграунд». Ви себе зараховуєте до нього?

- У нас вся музика, яка не є популярною чи не має достатнього фінансування, автоматично стає андеграундною.

Навіть у Києві клубів чи пабів, де є пристойний звук, фактично немає. Це при тому, що нам не треба особливих умов: у нас дуже простий набір інструментів, нам не треба везти фортепіано «Україна» чи якийсь дуже специфічний звук. Тим не менш навіть у Києві є тільки кілька клубів, де ми можемо потенційно виступити і гарно пролунати. І це – найголовніша проблема. Тому що нема навіть місць, де можна грати цю музику. Їх дуже мало.

І тому, звісно, що будь-яка культура, яка не є попсовою, розкрученою і в яку вкладаються гроші, парадоксально вважається андеграундною культурою.

Але андеграунд це не є чимось радикальним чи обмеженим напрямками. Це – «підземелля». Цю музику просто не бачать люди і навіть не знають, що існують такі групи.

 

У всьому світі, наприклад, будемо говорити про Велику Британію, є незалежні так звані «лейбли», які займаються продюсуванням і випуском платівок. Припустимо, рок-колективів якогось міста в Британії. Весь, скажімо, альтернативний і панк-рок – можна погоджуватися чи ні – вихідці із Великої Британії з другої половини 80-х років, коли виникли такі гурти як «The Smiths», «Joy Division». Потім в тій же Британії з’явився «Sex pistols» (хоча він не є, як на мене, представником справжньої панк-культури), та дуже багато інших груп, які могли пробитися, тому що були незалежні студії звукозапису та телевізійні програми, які могли донести людям, широкому загалові ці напрямки.

Звісно, якщо зараз слухати ці колективи, особливо на початку, буде дуже багато питань щодо якості звуку, гри на музичних інструментах, вокалу і так далі. Але ця музика стала доступною, і подальший розвиток рок-культури Британії та взагалі світу – це 80-ті та 90-ті роки – якраз виходять із так званої (може, це дуже гучно) Манчестерської школи, де дуже багато колективів зробили рок таким, який він є.

 

Хоча рок-музика також не стоїть на місці. Ми також себе відносили до українського інді-року. Нам часто дорікають і кажуть, що ми – не інді-рок, а просто рок-гурт.

Нічого поганого в тому, що ми називаємо себе independent-колективом, немає. Тому що межі в рок-музиці вже абсолютно стерті.

Ми навіть пробуємо експериментувати, і в одній з пісень створили таку собі солодкувату електронну основу, де гітара вже не була домінуючим інструментом. Ним стали клавішні.

Настільки це нам вдалося – час покаже, але ми принаймні це спробували. І в нас як музикантів немає стереотипів, що в цих піснях, наприклад, ми не можемо використовувати той чи інший інструмент. Навпаки.

ger16

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

- Якщо ми вже торкнулися історії гурту, то, може, розповісте докладніше про неї? Які були найбільш складні і кумедні моменти, розпади і так далі…

- Я 10 років працював у жанрі "акустичний рок". І потім природно якось вирішив змінити формат, знайти свій колектив. Почав шукати хлопців. Хлопці – втрьох – були учасниками одного з київських гуртів, який розпався. І вони втрьох – бас-гітарист Сергій Шмаркатюк, барабанщик Іштван Седлар і гітарист Олександр Курочкін – залишилися без вокаліста.

Я почав шукати через інтернет різні оголошення про те, що колективи шукають вокаліста. Сам почав давати оголошення в руслі, що вокаліст шукає колектив. Ходив на кілька прослуховувань. З одним колективом ми в принципі стилістично не підходили одне одному. Хлопець після довгих прослуховувань сказав: «Ти знаєш, ти нам не підходиш, але є один гурт, вони залишилися без вокаліста, я їм подзвоню, і ви з ними зустрінетесь…»

Так воно і вийшло.

Хоча після першої нашої зустрічі в нас були відчуття, що ми одне одному не підходимо. Навіть не те, що вони мені не підходять, а я їм не підходжу. Вони зовсім не зрозуміли ту музику, яку я пишу.

Але вони не могли так прямо і грубо сказати мені. Я вирішив, що треба брати ініціативу в свої руки, тому що вони насправді мені сподобалися. Я їм сказав: «Ви зараз нічого мені не кажіть, хай пройде якийсь час, я можу на електронку вислати ще кілька моїх пісень, ви подумайте, а потім хтось зателефонує і скаже.»

Хлопці подумали кілька днів, а потім був дзвінок від бас-гітариста Сергія і він сказав: «Давай спробуємо, не вийде – розійдемось».

Починали ми дуже важко. Тому що в мене була своя музична ідеологія, в них своя. І нам треба було знайти точки дотику. Ми спочатку розмовляли просто в Сергія вдома, грали під гітару, і вже десь на початку 2006 року чи наприкінці 2005-го в нас відбулася перша репетиція.

 

І ми вже шість років існуємо. Якихось особливих проблем в колективі не було ніколи. Мені з хлопцями дуже комфортно, тому що кожен з них є самостійною, індивідуальною творчою одиницею.

Якщо послухати нашу музику, то можна почути родзинки в бас-партії. Те саме стосується нашої гітари і нашого барабанщика.

І коли ми створюємо аранжування, то слід розрізняти поняття автора музики чи мелодії і автора пісні, композиції, яку люди вже слухають. І в нас на дисках так і написано: автор пісень – такий-то, аранжування – наше спільне.

І буває, що пісня, яка народжується десь під гітару, і готова пісня – це зовсім різні речі.

У хлопців дуже гарний смак, чим вони мені подобаються як люди.

 

В одному інтерв’ю ми сказали, що ми ще не стали друзями по життю. Але ми розуміємо набагато тонше одне одного, розуміємо зсередини одне одного саме через музику.

Коли люди стають друзями, то всі «дружні» проблеми часто заважають займатися тою справою, в якій ти прагнеш чогось досягти.

Ми - друзі ментальні, творчі, але ми не зустрічаємося кожен день. У кожного з нас – свій окремішній світ. Інколи ми навіть не перетинаємося. У кожного – своє особисте життя.

Звісно, інколи є проблема, коли шукаєш чогось складного і не помічаєш того простого й геніального, коли можеш крикнути «Еврика!» Але нам дуже легко і комфортно разом.

Ми – насправді колектив і доповнюємо один одного.

Кожен в групі займається чимось своїм. Без одного учасника це вже буде не той колектив. Навіть якщо брати назву колективу, то це трапилося досить випадково. Назвати гурт за прізвищем одного з учасників – це в принципі була ідея гітариста. Він сказав, що в мене звучне прізвище.

Я тоді сказав, що мені тільки доведеться пояснювати, що це – не я вигадав.

У нас – справжній колектив, і без колективної згоди на те, щоб робити певну пісню, ми робити її ніколи не будемо.

Я не можу прийти на репетицію і сказати: «Хлопці, я написав пісню і хочу, щоб її зробили». Вони можуть сказати, що їм вона не подобається, і ми тоді вирішуємо, що не будемо її робити.

У нас – якраз та демократія, якої немає в суспільстві.

ger17

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

- Часто пісні «бракували»?

- Скажу по секрету. Останній рік був дуже потужним творчим роком. Я хлопцям запропонував, принаймні встиг заспівати приблизно 30 пісень. Це дуже багато, повірте.

Якщо в рік ти можеш написати десять, то це вже великий успіх. А тут – 30!

Певні обставини життєві допомогли розкрити додатково свій потенціал…

Із 30 схвалення отримало пісень 14.

Маючи досвід роботи над піснями, знаю, що з цих 14 десь сім відпадуть тільки тому, що тоді вони видалися вдалими, а після прослуховування інших пісень вони можуть видатися зовсім нецікавими або ми їх просто не зможемо аранжувати. Таке теж може бути. Тобто ми не можемо підступитися до пісні, хоча начебто все добре… Так виникла пісня «Дякую». Ми 4 роки намагалися створити аранжування. І створили лише минулого року зовсім випадково.

Тобто в кращому випадку 30 % з 30 пісень залишиться.

ger18

 

- У вас голосування ..?

- Ні, дуже банально. Я приношу пісні на репетицію. Ми сіли рядочком і починаємо по черзі співати, а потім – обговорювати...

Я назвав неймовірні цифри і декому це видасться чимось нереальним. Наприклад, в позаминулому році я за рік написав всього 4 пісні. А були роки, як, припустимо, в 2007-му, коли я жодної пісні не написав. Зараз у мене творчий підйом.

 

- А з чим ви пов’язуєте цей творчий сплеск?

- Чесно кажучи, важко відповісти. Але найголовніша причина, як це не банально – це остаточно зроблений свій життєвий вибір.

Дуже важко знайти в собі відповідь на питання хто ти, для чого ти живеш і чим ти хочеш займатися.  Це в нашому світі буде сприйматися як казочка, але я поставив перед собою питання і дав на нього відповідь. І – щаслива людина. Я бачу десь світло за горизонтом. 

ger20

 

 

- Можете розказати трохи про це світло?

- Можливо, це є глобальна мета – поділитися, розказати світові те, що в тебе є всередині.

Одна мудра людина просто зробила мені комплімент. Я парирував тим, що якби ж знати що робити з цим, умовно кажучи, «талантом». Вона тоді каже: «Це дуже просто. Треба ділитися ним з людьми і все». Тобто віддавати.

Якщо людина творча – вона отримує певне натхнення і вона повинна ретранслювати його далі. Вона не може ховати його в собі. Тому горизонт для мене – намагання ділитися з якомога більшою кількістю людей тим, що ми робимо.

 

ger21

 

 

- Ви сказали, що зробили вибір у житті…

- Так, це музика… І мені не соромно. Коли ти щось мав в соціальному, кар’єрному плані, а потім це втратив з певних причин… І, зрештою, саме життя тебе підштовхує до певних вчинків і вибору. І навіщо шукати щось незнайдене, якщо все вже у тебе є? Просто потрібно в себе зануритися і роздивитися хто ти є і ким ти хочеш бути...

Або ти живеш музикою, або краще цим не займайся. Забери гітару з рук, не співай, якщо ти можеш прогодувати себе інакше. Свою душу прогодувати інакше зможеш – не торкайся цього.

 

- Ви в дитинстві відчули це бажання стати музикантом?

- Це стало усвідомленим бажанням десь з 13 років. Коли я був у піонерському таборі, почув як грають на гітарі і захотів й собі грати. Хоча змалечку батьки мене відправляли до музичної школи. І батьки – я їм за це дуже вдячний – дозволили мені маленькому зробити власний вибір.

Вони не відбили в мене бажання займатися музикою чи співати. Вони просто дали можливість зробити вибір. Якщо я не любив сольфеджіо, то вони ж не змусять мене його полюбити.

І коли я кинув займатися на фортепіано і перестав ходити до хору, то нічого страшного не сталося. Тому що в 13 років, коли я захотів грати на гітарі, батьки мені миттєво придбали гітару. Дуже просту, чернігівську.

Але знаючи два акорди, я вже намагався написати пісню про школу. Про вчительку з географії, яка мені поставила трійку у чверті через те, що в нас була нелюбов одне до одного.

Я, знаючи акорди ля-мінор і мі-мінор, намагався написати про неї саркастичну пісню.

ger3

 

- Вийшло?

- Так, звісно (сміється). І я відразу почав після цього писати музику. Ще не володіючи інструментом, мені захотілося щось створювати. Якби мені в той момент дали в руки якийсь інший інструмент чи пензель і ватман – я б так само почав щось творити.

А в той момент я був дуже вражений від гітари і від пісень, які тоді співали під гітару.

Це 1991 рік. Незалежна Україна ще як така не створилася. Це було якраз за кілька місяців до того. Тобто моє зацікавлення музикою збігається із постанням української незалежності.

Це було моє неусвідомлене прагнення щось створювати. Це вже зараз я можу сказати, що щось створювати я любив ще з дитсадка. Неважливо що.

З іншого боку, в моєму житті були певні обставини, певні проміжки часу, коли я взагалі міг місяцями не брати гітару до рук.

Тому що якраз в період приблизно з 2002-го по 2008-й питання «хто я?», «для чого я?» і «чому я?» виникали повсякчас. І це багато – аж шість років.

І були моменти, коли я дійсно по півроку міг не брати гітару до рук.

ger6

 

- Але все ж таки повернулись і зрозуміли, що це – ваше життя?

- Я просто інакше не можу. 

Саме життя підштовхнуло мене до цього. Коли ти лишаєшся абсолютно один, то в тебе завжди лишається з собою музика. І вона ніколи мене не зраджувала. І тому, можливо, це і є моя відповідь на щирість музики до мене самого.

 

ger8

 

- Ви згадали дитинство. Які ваші найяскравіші спогади?

- Спогадів дуже багато. І, як у кожної родини, є свої легенди. У нас також в родині свої легенди. Було це взимку (а колись зими були не такі, як зараз), в грудні, коли за снігом у Києві нічого не було видно. І навіть коли ти з вікна будинку дивився на магазин знизу – то бачив лише його дах. Були такі замети страшні, що замітало абсолютно все навкруги. І в ту зиму всі дітки ходили однаково і носили валянки. Ходили у валянках всю зиму – 3 чи навіть чотири місяці.

І після такої зими я забував, як зав’язувати шнурівки. І моя сестра, молодша за мене на три роки, вчила мене наново зав’язувати шнурівки.

Це такий яскравий спогад. І я досі якось по-своєму особливим вузлом їх зав’язую. І постійно вони в мене розв’язуються.

Спогад більш дорослого дитинства – як тато взяв мене на футбол. Я досі пригадую той день. Я відпросився з уроку російської мови. Нашому молодому вчителю чесно сказав, що іду з татом на футбол, і він мене відпустив. Це був вересень. Я навіть пам’ятаю хто з ким грав: «Динамо» (Київ) – «Арарат» (Єреван).

«Динамо» тоді виграло «3-0», і це був останній матч Олександра Заварова в «Динамо» перед тим, як він поїхав закордон.

Під час матчу почалася страшна злива, а ми з татом були в шортах і у футболках. І коли почалася злива – тато запропонував: «Може, давай підемо? Така страшна злива, а ми сидимо і мокнемо…» Я сказав «Ні»… Тобто зливи мене не лякають в житті. Навпаки – я люблю зливи.

І ми з татом як два мокрих хлюща їхали у вагоні метра. Я пам’ятаю, як люди вже їхали в плащах, в куртках, бо миттєво якось стало холодно, а ми тільки удвох – в тенісках і шортах.

А ще, коли я їхав на футбол, то надув синю повітряну кульку і білою гуашшю вималював літеру «Д». Виглядало воно досить кумедно.

Взагалі я дуже люблю згадувати дитинство і вважаю, що моє дитинство було щасливим. Тому що мої батьки дуже сильно любили мене і сестру. І я їм за це дуже вдячний.

І зараз я розумію, що без батьківської любові людині важко кимось стати в цьому житті. Дуже добре, якщо вона буде постійно пам’ятати любов батьків до себе. Бо найбільш рідних людей у цьому світі не можу бути. Це ті люди, які дали тобі життя.

ger15

 

- Які події вашого життя ви вважаєте найголовнішими?

- Найголовніша подія – народження доньки Валерії. Вона народилася 2 березня 2005 року.

Вона вже школярка, ходить до першого класу. Можливо, це пафосно звучить, але це дійсно найголовніше, тому що я спромігся дати життя іншій людині.

Інші здобутки – десь з іншого матеріального світу.

 

ДОЩ ІЗ ГРАДОМ

На волоссі пір’я сиве,

Все, що маю, - очі в зморшках.

Хтось живе, щоб бути сильним,

Я живу собі потрошку.

 

Все, що маю, - пальці в шрамах,

До всього хотів торкнутись.

Якщо йти, то тільки прямо,

Щоб назад не повернутись.

 

Все, що маю, - втому грати

другорядні ниці ролі.

Мокрий сніг собі ковтати,

Щоб потрошку стати хворим.

 

Все, що маю, - біль в суглобах,

А у пальцях трохи інший.

Кожен день одна й та ж спроба –

щоб, нарешті, стать сильнішим.

 

Знов по радіо рипіння,

Наче мій постійний кашель.

Хтось живе й не стане сильним,

Хоч із малку був безстрашним.

 

З пригорщів собі ковтати

Рештки снігу, наче кашу.

Все, що маю, - дощ із градом,

Сиве пір’я, вічний кашель.

Володимир Германов

 

ger33


- Ви взагалі гурман в житті? В їжі, музиці, одязі чи чомусь іншому?

- Я дуже спокійна людина в плані їжі. Я, як кожна нормальна людина, в принципі люблю їсти, смачно їсти. Але їжа не є моїм хобі. Я не живу заради того, щоб їсти.

Натомість в музиці – так. Я вважаю, що в мене непоганий музичний смак.

Щодо одягу, то я люблю дуже простий стиль «Casual». Не люблю якихось надлишкових елементів. Дуже люблю прості речі – футболки, джинси. Звісно, це має бути дорого, але візуально це не повинно якось проявлятися. І, звісно, шалики.

Це те, що я люблю і в стилі моєму присутнє. Просто люблю шарфи. Це характерна особливість мого стилю в одязі.

Взагалі їжа духовна для мене більш прийнятна і я її без проблем переварюю, ніж їжу матеріальну. Так, я гурман книг.

ger7

 

- Які книги найцінніші?

- Є три книги і два поети, які дуже сильно вразили мене. «На Західному фронті без змін» Ремарка, «Брати Карамазови» Достоєвського і «Король Лір» Шекспіра – це три твори, які на мене справили потужне враження. Стали для мене чимось особливим.

І є ще два поети, яких вважаю рідними. Це Василь Симоненко і Єсенін.

Крім того, з українських авторів чи з української музики єдиний, хто для мене є авторитетом – це композитор Івасюк. Його пісні є чимось надзвичайним. Принаймні я їх так сприймаю. Особливо його пісні, які не є широко відомі.

ger11

 

- Повернемося до шаликів. Скільки їх у вас?

- Все почалося з того, що я почав збирати футбольні шалики. Шалики футбольних клубів. А десь три роки тому я зрозумів, що мені це вже нецікаво і всю колекцію подарував своєму племіннику, який хоче бути журналістом. Скоро закінчує школу і хоче стати саме спортивним журналістом через те, що дуже любить футбол.

А мені футбол уже став не настільки цікавим.

ger12

 

- Велика була колекція?

- Десь 110 футбольних команд…

Після того я почав купувати і носити звичайні шалики. Не те, що це було дуже модним. Просто мені подобалося. І в мене були випадки, що під час якихось концертів навіть обмін відбувався: мені дарували, я комусь дарував. Це для мене щось означає. Знову таки - нематеріальне.

Тому моя колекція не стоїть на місці: то зменшується трохи, то – збільшується. Але це не зовсім колекція. Я до них ставлюся не як до аксесуарів, які можна зберігати на поличках. Є деякі улюблені, які частіше ношу, тому вони з часом зношуються і доводиться їх викидати. Зараз їх у мене приблизно 40. Але мета не кількість, а – якість.

Що цікаво, - найулюбленіші мої шарфи, які я дуже часто одягаю, саме ті, які мені дарували. І це найцінніше, що може бути. Люди відчувають, що мені подобається і дарують.

ger14

 

- Як ви їх добираєте: тканина, колір...?

- Найголовніше – колір. Вони всі однотонні, але я дуже люблю блакитний і синій колір. Не люблю червоний і зелений.

ger22

 

- Які особисті речі для вас є особливо важливими і найбільше про вас говорять?

- Останні два роки я завжди тримаю біля себе невеличкий рюкзачок, таку валізку. Там лежить блокнот, ручка, телефонна зарядка… У кишені – анальгін, кілька серветок, маркер, ще одна ручка… Якщо витрусити мої речі, то можна побачити абсолютно творчий набір.

Найголовніше, щоб у мене завжди був під рукою блокнот і ручка, тому що я можу писати будь-де і будь-коли. І я не цураюся того, щоб, якщо якась думка з’явилася, сісти в кав’ярні, замовити чай і писати. Це може тривати кілька годин поспіль.

І, звісно, шалик (сміється). Мені кажуть, що вже не уявляють мене без шалика. Кілька разів мене бачили без шалика і не могли зрозуміти, чи це я, чи ні.

Хоче це не є якимсь епатажем. Це просто моя любов до шаликів, яка стала частиною іміджу. Тобто імідж набутий нам нецікавий. Якось природно в колективі він твориться.

У нас все відбувається еволюційно, природно.

ger23

 

- Щоб закінчити тему речей – що у вашій домівці найбільше гріє ваше око?

- Як не дивно, більшість часу, який я проводжу вдома, я проводжу на кухні. Тому що я на кухню палю (курю), і саме в цей момент я дуже часто пишу музику. Викурюю дуже багато цигарок в цей період…

ger24

 

- Скільки на день?

- З цим треба боротися, але нехай це буде найгіршим, що є в моєму характері, найбільшим моїм недоліком… Щоб не хизуватися скажу, що багато. Більше однієї пачки (це я так дуже скромно кажу)...

 

Не можу сказати, що кухня є найкращим місцем квартири. У кімнаті є така поличка, де стоять фотографії моїх близьких. Це фотографія мами, фото родини, коли мені було дев’ять років, сестрі – сім, і фотографія моєї дочки.

От, по-моєму, цей куток найрідніший мені. Ця поличка – це свята поличка в квартирі.

ger25

 

- Що робить вас щасливим?

- Після того, як я зрозумів, що я зробив свій життєвий вибір, я відразу відчув, що я щаслива людина, тому що цей вибір зробив, зрозумівши, що мені не вистачало для щастя. Звісно, кожна людина прагне знайти свою другу половинку. Можливо, якщо це вдасться мені, то буду найщасливішою людиною в світі.

 

- Які моменти і ситуації в житті вас роблять нещасливим?

- Є речі, які засмучують. Це, можливо, коли виникає відчуття тісноти. Коли виникає відчуття, що тебе ніхто не розуміє. Коли ти інколи відчуваєш, що ти не потрібен суспільству. Але це такі речі, які просто засмучують. Тому що, коли ти щасливий від свого життєвого вибору, нещасним тебе вже ніщо зробити не зможе.

ger30

 

- Ви романтик?

- Абсолютно. Назвати себе романтиком можна, звісно. Воно так і є. Просто я звик дивуватися світу і дивуватися начебто дуже простим, банальним речам. І радіти тим речам, на які люди дуже часто вже просто не звертають увагу.

Прокинувся – сяє сонечко. Щастя. Почав падати сніг чи дощ – це також радість. Тому що в цьому світі ще щось відбувається і цей світ продовжує жити.

Це також, мабуть, є особливістю наших пісень. І ці всі настрої в людини присутні. І головне – щоб людина не соромилася їх. Бо люди – дуже закриті зараз, на жаль. До відкритих людей ставляться, скоріше, як до божевільних, ніж до нормальних.

 

Але якщо ти інший – це непогано. Головне, щоб ти був справжнім.

 

- Чим ви відрізняєтесь від інших?

- Це дуже складне запитання, тому що я – така ж людина, як і решта. В мене дві ноги, дві руки. В мене також є можливість дивитися на світ, радіти, сміятися, плакати…

Я думаю, що себе вирізняти не варто, а варто, щоб кожна людина знайшла свою унікальність. Припустимо, хтось вірить в Діда Мороза, хтось вміє гарно малювати кораблики, хтось може гарно писати вірші чи робити дерев’яні ложки… Тобто в кожного є свої таланти та індивідуальні особливості. У світосприйнятті – також.

Просто хотілося б, щоб люди самі себе не заганяли в кут «середньостатистичної людини». А щоб вони культивували свою унікальність. І тоді світ буде набагато цікавішим.

ger2

 

- За що ви себе любите?

- (Сміється.) Мені можуть дорікнути, що я надто сильно себе люблю. Провокативне запитання (сміється). Взагалі кожна людина себе любить і кожна людина – егоїст. Просто нас ще в радянському суспільстві виховували, що скромність прикрашає людину. А я вважаю, що навпаки: кожна людина має не хизуватися, а гордитися тим, що вона вміє, що вона чогось досягла. І скромність тут ні до чого.

Якщо я вмію гарно співати, то я маю право цим гордитись. Чому б ні? Якщо я пишу гарні вірші, то чому я маю цим не гордитися?

Тільки та людина, яка знає за що її можна любити чи чим вона може гордитися, тільки та людина може адекватно сприймати свої недоліки і свої вади.

Мені інколи дорікають, що я так сміливо говорю про те, що я вмію… Я відповідаю, що це тому, що я дуже критичного ставлюся до себе. Як я себе ненавиджу, коли відбуваються творчі процеси…

 

Хтось із мудрих сказав, що не треба виправляти свої недоліки. Просто треба з ними помиритися і сприймати те, що вони існують. І якщо ти їх адекватно оціниш і скажеш, що «так, вони в мене є», то легше жити. Просто потрібно знати, які в тебе позитивні і негативні риси. Тоді починаєш жити в гармонії з самим собою.

Виправити недоліки неможливо, тому що більшість з них – це риси характеру. Від набутого відмовитися легше, як от кинути курити. А якщо це риси характеру, як, наприклад, занудство (от зануда я і багато знайомих мені кажуть, що я зануда, і я знаю це) – ні. Але я про це можу говорити вголос і мені не соромно.

Я дуже принциповий в окремих речах, дуже пунктуальний. Я дуже не люблю, як люди спізнюються. Для мене це найгірше, що може бути. В цьому також є занудство. Мозок «винести» я можу будь-кому. Через свою якусь примхливість, принциповість. І це – моя негативна риса. Принаймні я про це говорю щиро і відверто.

 

Кожна людина має себе любити. Тому що якщо ти себе не любиш, то тебе інші ніколи в житті не полюблять. Так, ми заслуговуємо на те, щоб любити себе хоча б тому, що ми володіємо життям. Це – скарб. Я викрутився… (сміється)

ger19

 

- Що змінюється і вашому житті, як часто, і що залишається незмінним?

- У моєму житті найчастіше змінюються пори року. Незмінними залишаються оці основоположні принципи, про які я говорив. Це бажання створювати, віддавати і дарувати людям те, чим ти володієш. Якщо є талант – то треба його віддавати.

 

І найголовніша річ – я так само буду вірити людям, не зважаючи ні на що. Хоч уже сивина є в бороді, але так само буду вірити людям, вірити в добро, в щирість і те, що в цьому світі кохання є тією рушійною силою, яка і править світом, а не гроші. Я в це вірю.

 

- Чи вірите в кінець світу 2012 року?

- Я вважаю, що якщо суспільству потрібне Його друге пришестя, то я в це вірю. Мені також потрібне Його друге пришестя.

 

 

Фото зі сторінки Володимира Германова у Facebook.

Поділіться з друзями: