Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


27 Бер 2012

День театру: чи відчувають катарсис актори?

Читайте більше в рубриці Культура
 

До Міжнародного дня театру НародUA опитав акторів та режисерів Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка, чи відчувають вони, і в які саме моменти те, що прагнуть дати глядачу. Ідеться про чи не найвищий ступінь естетичного, душевного переживання-відчуття, про очищення мистецтвом - катарсис. Подаємо відверті розмови й зізнання наших служителів Мельпомени і вітаємо усіх творців та шанувальників театрального мистецтва.

Анна Куриленко:

 kur

 

- З власних відчуттів можу сказати, що катарсис під час репетицій дуже складно відчути. Для артиста подібні речі виникають під час вистави чи під час самого концерту безпосередньо. Ми можемо входити в образ на репетиціях, але це зовсім інше відчуття. Я думаю, що людина фальшиво сама з собою поводиться, коли вона відчуває такі речі під час репетицій. А щодо вистав, то хочу за останню роботу сказати – «Тарас. Слова». Мене дуже вразила тема. Я багато читала про Тараса Шевченка, була в багатьох місцях, пов'язаних із ним, і мені багато речей були зрозумілими. Але виходячи з того, що в цій виставі режисер і сам автор Богдан Стельмах більше розкривали особистість молодого Шевченка, то це дуже цікаво для творчої особистості. Я паралелі проводила і навіть зафіксувала своє відношення до життя. Шевченко був надзвичайно глибокою людиною, і мене дуже вразила гармонійна гра актора, котрий, не зважаючи на те, що не було дуже багато репетицій у театрі, все таки йшов від свого внутрішнього сприйняття. Коли ти не просто повністю виконуєш вказівки режисера чи диригента, а коли людина вкладає свій внутрішній світ і розкривається разом із тим матеріалом, з яким вона працює. Це - надрозум.

 

Ще мене дуже вразила вистава «Назар Стодоля». Через свою українську ідеологію, не зважаючи на те, що це вистава у виставі. Останнім часом я багато думаю про національну культуру і свідомість українського народу, і те, що в нас є, але те, чого ми цураємося – українські пісні, традиції, обрядовість. Мене, перш за все, вразила духовна частина – все, з чим було пов'язане буття української родини тих часів. Взагалі, український матеріал має для мене дуже велику цінність, незважаючи на те, якого року була створена вистава.

 

Юрій Прокопчук:

 IMGP7476

 

- Чи потрібен цей катарсис взагалі акторові? А для чого? Є речі, які людину очищують? Тобто мистецтво для нас – як вода, коли ми спраглі. Ми відчуваємо якусь потребу взяти щось чистіше, ніж є в буденності. Нас втомлює інформаційне сміття, яке ллється звідусіль, і ми шукаємо щось таке, що дало б нам змогу напитися чогось чистого... Катарсис – це коли мурашки по спині, коли думаєш - «Боже, яка краса!» Я востаннє це відчув, коли Лару Фабіан послухав. І мене пробрало. Або я ставлю Хворостовського, слухаю класичну музику...

Недавно подивився фільм, що вода має пам'ять і здатна самоочищуватися. Чому людина не здатна самоочищуватися? Вона здатна на це. Ми хочемо і вміємо це. Але люди часто не хочуть завантажувати свій мозок подібними думками. Є люди, які не потребують катарсису. Хоча десь намагаються, будуть шукати щось... Але що вони для цього роблять? Що ти зробив для того, щоб бути кращим?

Я в житті бунтар, весь час щось шукаю, весь час у пошуку. Можливо, я від самого процесу чистоти, від процесу пошуку кайфую. Я відчуваю, що це моє – це моя потреба, це моя індивідуальність, це пошук чогось кращого в собі.

Притчу недавно почув про майстра східних єдиноборств. Приходить воїн до вчителя і починає його ображати, а вчитель мовчить. Потім його питають: «А чого ти промовчав, він же тебе так образив?» А він відповідає: «Якщо до вас приходять і дарують подарунок, а ви від нього відмовляєтеся, у кого залишається подарунок? У того, хто приніс. Він прийшов із негативом, а я на нього не реагую. Негатив лишився в нього».

Я дуже емоційний і не можу просто збоку спостерігати. Тому часто, можливо, говорю якісь неприємні речі, на мене ображаються... Потім хочеться попросити пробачення... Але бути відстороненим і не прагнути, щоб театр став кращим я не можу. Я страшно не люблю якісь закулісні «бойні», інтриги... Я хочу, щоб театр був справжнім театром, мистецтвом, а не звичайним ремеслом.

 

- Ви – також режисер і поставили вже дві вистави...


- Так, режисура для мене - це внутрішній театр. Остання моя моновистава  – це справжнє очищення. Мені навіть казали, що така гра – дуже небезпечна для психіки. Згадую процес репетицій – коли ти не помічаєш, що навколо тебе діється, коли ти не помічаєш того всього сміття, відсторонюєшся повністю. В такі моменти небезпечно ходити по вулиці. Я декілька разів ледь під авто не потрапив через це.

Очищення – це є абстрагування від навколишнього світу.

І ще мені здається, що справжнє очищення – в хороших друзях і в справжніх діалогах. Щоб тебе чули і щоб ти навчився чути інших. Якщо в театрі досягнути такого рівня спілкування, коли можна чути один одного, можливо, театр був би такою губкою, яка могла б очищувати.

Стосовно того, яка вистава зачепила найбільше з останніх – це, звичайно, те, що Проскурня зробив. Я був присутній на всіх репетиціях, все це бачив і мав можливість на все це подивитися збоку. Є речі, які наближаються до мистецьких смаків... Хоча, по великому рахунку, я вже десь це бачив. Може, якби я менше бачив, у мене було б більше емоцій, і я б казав, що «цей хід – геніальний»... Залюбки передивився «Дума про братів Неазовських» за Ліною Костенко. Люблю цю річ. Шкода, що вона в нас мало йде. Ця річ виховує – красива поезія, цікава постановка, цікава режисура.

 

Надія Корбут:

 korbut

 

- Катарсис для мене - це не просто заплакати. Катарсис - це очищення душі, коли ти ніби стаєш на новий щабель сприйняття світу. А заплакати можна від співчуття та від багато чого ще. Мені доводилось не часто відчувати це, дивлячись вистави. Частіше - коли я грала. Зараз більшість режисерів і акторів спрямовані розважати публіку, тому є «дефіцит катарсису». Але вважаю, що це також не настільки залежить від самої вистави, а від вашого внутрішнього стану і наскільки дійство западає вам в душу. А які це вистави і ролі, вибачте, але я вам не скажу - мені не хочеться зараз вдаватися до аналізу.

 

Олесь Павлютін:

 pavl

 

- Катарсис – це дуже важливе слово для мене. Це одна з таких найважливіших і найпотаємніших речей, що відбувається в театрі. І тому пояснювати, що це, - це для мене занадто інтимно. Для того, щоб пояснити, є краще слово з арістотелівських категорій, - мімезис. Воно якось простіше і, може, точніше. Воно означає те, що ти можеш уподібнюватися чомусь чи комусь через те, щоб йому співчувати, почувати себе так само, як той предмет чи та особа. Це називається емпатія. Це все дуже важливі речі для театру. Багато хто щиро вважає, що театр – це, перш за все, розвага, яка тобі піднімає настрій, і виходячи з театру, ти про все забуваєш. Залишається тільки якась така піднесеність, тобі стало легше, ти розважився, зняв із себе якусь вагу.

Ти можеш знайти в театрі щось таке, що досі ти вважав тільки своїм особистим. А про це, виявляється, думають, і так само відчувають дуже багато людей, які створювали виставу. І мені здається, що таїна катарсису якраз у цьому полягає, що ти знаходиш однодумців, раптом і розумієш, що ти не один. Театр – це містична штука, пов'язана з обрядами, з проживанням того, як має бути, як хочеться, щоб було. І тоді, коли цей світ сценічний ретельно створюється, то створюється ілюзія, що справді так є. А значить воно так і є для тих, хто грає, і для тих, хто дивиться... Згадуються вистави Романа Віктюка 90-х років, «Лоліта», «Служниці», «Батерфляй-Батерфляй», «Рогатка», згадуються якісь відкриття театру на лівому березі в Києві, «Мелкий бес», «История о прелести греха»... Дуже багато вражень – багато треба переповідати.

 

Тетяна Крижанівська:

 Kruzanivska copy

 

- Не можна, мабуть, сказати, що це повністю катарсис, але я відчуваю таке після вистави «Вишневий сад». Особливо - фінальна сцена, коли я переживаю із героїнею своєю і під кінець вистави я вже, як і героїня, зовсім знесилена, уже ледве-ледве говорю, ходжу. І потім оце як крик душі з останніх сил - фінальна сцена. Після цього всього я іду туди, за куліси. З одного боку, я дуже втомлена. З іншого, є якесь відчуття, можливо, катарсису. Таке очищення. Потім і вільніше дихати, відкриваються ширше очі. І людей, і світ трішки по-іншому бачу. Можливо, так відбувається якесь очищення.

 

- Розчулення до сліз буває у вас?


- Я постійно на виставах плачу справжніми сльозами.

 

- Коли це було востаннє?


- Мені дуже подобається вистава «Моя дорога Памела». Я завжди плачу під час фінального монологу. Під час «Вишневого саду» я плачу. Також була вистава - і вона ще не списана – Теннессі Уільямса «Скляний звіринець». То там взагалі наш режисер Олесь Павлютін вибудував мені майже всю роль так, що я постійно знаходжуся на грані сліз. І буває, що цю грань важко втримати, і тоді вже ллються сльози. А взагалі, звичайно, це вищий пілотаж, оця грань, коли ти стримуєш себе і таки не плачеш.

 

- А як глядачка коли ви востаннє відчували цей катарсис?


- Я пам'ятаю, білоруси до нас приїжджали. Це вистава на трьох людей і всі вони такі у віці – десь за сімдесят років, може. Це «Вечер» Дударєва. Дійсно я весь час плакала: з початку до кінця вистави. Це було справжнє очищення.

 

Сергій Бобров:

 bobr2

 

- Катарсис? Це, напевно, коли ти зливаєшся повністю з залом. Тоді це виникає, коли ти відчуваєш, як можеш маніпулювати залом. Коли він все відчуває - сміється, плаче - разом з тобою. Оце відчуття, напевно, і є катарсисом. Такі мікрокатарсиси відбуваються в кожній виставі, коли ти ловиш себе на думці, що зал повністю відчуває тебе. Останній раз – це була вистава «За двома зайцями». Думаю, тоді було таке відчуття. Тобто зал повністю підкорений магією театру. Співпереживає, співчуває... Це коли актор і глядач зливаються в одне ціле.

 

- Яка вистава була піком розчулення, очищення?


- Напевно, це «Сад Гетсиманський». Мабуть, вона. Але вона вже давненько не йде в нас. Років два, мабуть.

 

- А чому саме вона?


- Таке було там емоційне напруження.

 

- А як глядач коли ви відчували подібне?


- Буквально вчора. Я дивився фільм «Мами» - російський - і він мене дуже вразив. Зі сльозами приходить якесь очищення і розуміння.

 

- А вистава?


- Зараз не скажу. Як глядач не пам'ятаю таку виставу. Я давно не дивився чогось такого нового.

 

Юрій Гребень:

 greben

 

- Ніби День театру, а в душі щось хвилює. Не відчувається щось таке особливо святкове. Раніше більше відчувалося, а останні роки – чомусь менше...

 

- Коли ви востаннє відчували катарсис?


- Найбільше – від «Думи про братів Неазовських» Ліни Костенко. Коли сидів у залі, то місцями аж серце починало стискатися. Ця вистава дійсно мене бере аж за серце. Її поставив Сергій Павлюк. Сюжет ніби про козаків, поляків, але це все можна перекласти на наш час.

 

- А вам особисто в яких виставах найбільш цікаво грати?


- Останнім часом ніби всі якісь середні вистави пішли. Колись була дуже хороша вистава «Великий льох». Вона мені теж дуже подобається. Я вже згадував про братів Неазовських. Мені такі містерії подобаються, незвичні вистави.

 

Олександр Кузьмин:

Kuzmin

 

- Справа в тому, що для мене особисто катарсис, оцей кайф, виникає завжди на сцені тоді, коли матеріал близький для тебе. Близький до твого внутрішнього стану, до твоїх понять життя. Це буває дуже часто. Але іноді є вистави, в яких ти себе не відчуваєш близьким до ролі. Ти викладаєшся, переживаєш (гарний актор не поділяє ролі на улюблені та неулюблені), але існує таке, що це ніби не твоя роль.

 

Як глядач я можу подивитися виставу, наприклад, в якій я б ніколи не зіграв, тобто кайф би не впіймав, але як глядачу мені це подобається. Це дуже дивна річ. Сам ти не можеш зіграти, але як глядач отримуєш задоволення. Тобто ми люди, і можемо співчувати котику, який сидить на вулиці кимось кинутий, а можемо проходити повз бабцю, яка сидить і просить, відчуваючи відразу. Так само і з виставою. Всі можуть хвалити її, казати, що вона геніальна, а ти її не сприймаєш внутрішньо і ніякого катарсису нема.

 

- Можете згадати, коли востаннє ви відчували щось подібне?


- Більшого, ніж моя праця з Андрієм Жолдаком поки не було. Це «Ленін Love. Сталін Love». Як глядач я занурююся у виставу Олега Телятника. Те, що він робить самостійно свої виступи, мене втягує. «Наталка Полтавка» нашого театру ляльок, де я працював колись, викликала в мене певний бум. Я радий, що в ляльковому театрі Черкас з'явилася вистава, яка хвилює, дає можливість фантазувати, любити і так далі. Катарсис для мене як режисера – це також зовсім інша річ. Я працюю режисером в лялькових театрах України. Відчув щось подібне, коли ставив виставу «Івасик Телесик» в тому ж черкаському ляльковому театрі. Вистава сама по собі є таким собі магічним обрядом – старовинним, язичницьким. На репетиціях в мене як режисера виникало відчуття, подібне до того, що було під час роботи з Андрієм Жолдаком.

 

- Такі моменти відчуваєте під час репетицій чи вже на виставі?


- Коли йде вистава, то відчуваєш неймовірне хвилювання. Мій учитель казав, що по можливості не дивіться вистави, які ви поставили. Тому що там не катарсис може прийти, а просто-на-просто нервовий зрив. Тобто завжди хочеться, щоб було краще, а якщо виникають якісь нюанси, то це дуже велике навантаження... А під час репетицій і під час останнього прогону – зовсім інше. Тобто в мене три поняття кайфу від зробленої роботи: як актора, режисера і глядача.

 

- Які відчуття найбільш гостріші: режисера, актора чи глядача?


- Звичайно, як режисера. Тому що ти несеш відповідальність. Актор теж несе відповідальність за роль. Це зрозуміло, але актор працює в команді. Якщо команда – абсолютно всі – в цьому знаходяться, то все чудово. Але буває так, що хтось вибивається чи ти вибиваєшся. І тоді виникає не катарсис, а розчарування, що я підвів усіх. І сам себе довбиш, що не зібрався. Або починаєш переживати за іншого актора. Я переживаю за своїх партнерів і коли в них не виходить, то в мене теж починається мандраж. Якщо ти допомагаєш своєму колезі "вилізти" або тобі хтось допомагає і це виходить - тоді теж виникає катарсис.

 

Олег Телятник:

 teliat

 

- Якщо я йду у правильному напрямку, то в мене є відчуття теплоти. Я просто отримую задоволення, якщо мені вдається знайти вірне рішення, щоб зіграти роль, щоб знайти те, що хоче режисер.

 

- Яка вистава викликала найбільш сильні відчуття, переживання?


- Коли я працював у виставі Жолдака «Войцек», то відчував постійно нерв у пошуку виходу. У кожної людини є вихід. Потрібно осмислено жити. Це був для мене такий перший поштовх у цьому напрямку. Усе було швидко, енергійно, з нервами. У кожній ролі я шукаю світло, вихід у житті.

 

- Як глядачу яка вистава вам особливо сподобалася?


- Це був мінський театр на нашому фестивалі «Сцена людства». Він привіз виставу про старих людей, які залишаються одні – «Вечер» Дударєва. Вони тільки згадують про свою рідню, яка їх не провідує. У мене також батьки, і я дуже близько переживав те, що відбувалося на сцені. Я почав замислюватись над тим, що я іноді не встигаю приїхати чи передати вітання, чи подзвонити... Це прості речі, але вони близькі. Мені дуже сподобалась гра акторів. Я жив разом з ними. Скільки там було тепла і добра.

 

Юрій Берлінський:

 berlin

 

- Такі моменти бувають, але не кожного дня і не кожного разу. А Бог його знає, від чого це залежить. Важко сказати. Інколи буває, що ти думаєш, що ти це не можеш, а одного разу – бах, якесь осяяння і – здійснилося! І ти кажеш собі: «Нічого собі. Оце я даю. Так можна іще далі йти!». Це дуже приємно, і від цього крила виростають. І це не обов'язково тоді, коли якась така роль особлива. Ні, це буває і в дрібницях. Це як у висоту стрибаєш: ніби вище вже не стрибнеш, а тут раз – і стрибнув. Тоді є відчуття радості, що ти можеш.

 

Наприклад, я триста разів зіграв Стецька у «Сватанні на Гончарівці». Усе ніби ти знаєш в цій ролі, все ніби зіграв, а в якийсь момент ти прориваєшся з цього малюнка, стрибаєш в іншу висоту. Це з розряду містики.

 

- У яких виставах це особливо відчувалось?


- «Сватання на Гончарівці», «За двома зайцями», а особливо – в «Тев'є-молочнику». Там така драматургія, що можна зіграти протягом двох годин все – і комедію, і драму, і трагедію. У таких виставах воно виходить. В сучасних поки що – не дуже. В сучасних драматургія не дуже висока, то ще щось заважає. А от класичні твори найбільше дають для польоту акторського. Дуже рідко буває гарна сучасна драматургія, в якій можна розкритися, якісь свої нові грані відкрити. Хоча ми зіграли «Ленін Love. Сталін Love» Жолдака. І він давав актору те, що, мабуть, жоден режисер тут не давав. Він давав таку свободу в своїй роботі над роллю. І в таких роботах якраз проявляється те, коли ти не думав, що можеш це зробити, але ти зробив. І це дуже гріє актора і дає надію, що ти ще щось можеш. Коли ми привезли цю виставу у Фінляндію – зал встав просто, хоча вони в Європі взагалі не встають після вистави. Це ми тут звикли аплодувати стоячи... Тоді зал плакав, стояв і довго аплодував. Це люди, які бачили все на світі... Посол тоді прийшов зі сльозами на очах і дуже нам дякував, що ми так Україну представили.

 

- Вас як глядача яка вистава найбільше вразила?


- Найбільше потрясіння було, коли білоруський Національний театр імені Янки Купали з Мінська на наш фестиваль привіз «Вечер» Дударєва. Тоді я був щасливий, бігав і всім своїм казав: «Ну що, є за що любити свою професію?». Два дідусі і одна бабуся за годину і десять хвилин потрясли нас. Це приклад, до яких вершин треба тягнутися. Дуже емоційно. Просто. А в театрі, як і житті, все геніальне – просте. Якщо щось видумувати – половина глядачів не зрозуміє, що ти хочеш сказати. А тут все було просто, без надриву, без пафосу. Але це було років чотири тому – на одному з перших фестивалів «Сцена людства» в Черкасах.

 

Фото filesjob.ru, НародUA та з особистих сторінок акторів на facebook та "вконтакте".

Поділіться з друзями: