Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


27 Січ 2012

Маніакально-святковий синдром. Крути, Злука і гірка правда

Читайте більше в рубриці Олександр Вітолін - колонка
 

Остання декада січня для українських чинушників, істориків та інших політично-стурбованих суб'єктів ну просто таки супер-пупер грандіозний парад урочистостей.

 

Частина І. Парад урочистостей.

Остання декада січня для українських чинушників, істориків та інших політично-стурбованих суб'єктів ну просто таки супер-пупер грандіозний парад урочистостей. Для чинушників, - бо така їхня порода читати з леп-топа і встигати за ідеологічним флюгером. Для істориків, - бо про нас згадують чинушники, які неспроможні написати без помилок промову, яка так сяк могла б створити ілюзію, що герої буремних років революції прагнули саме такої України з саме такими вбогими політиканами. Для політично-стурбованих, - бо не так в нас вже й багато приводів відчути своє українство (а тим паче пишатися ним) у рідній країні.

Та чим досвідченішим/мудрішим/старішим стає автор, тим менше в нього викликає довіри все, що нав'язується політичною елітою/кодлою/пропагандою. Парад січневих урочистостей - не виключення.

Для того, щоб пояснити, а що ж ми святкуємо/відзначаємо/ушановуємо автор вирішив принципово використовувати тільки ту інформацію, яку можна знайти в Wikipedia, яка вважається таким собі еталоном доступності знань.

 

Частина ІІ. Покинуті, зраджені і відчайдушні.

22 січня 1918 року Центральна Рада України нарешті спромоглася на ІV Універсал, який проголосив незалежність. Перед цим на території України постали Українська Радянська Республіка в Харкові, РумЧерОд – уряд Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської області та Кримської Народної Республіки. Як бачимо Центральна Рада з державотворенням не квапилось, навіть в умовах війни з більшовиками. Так само Центральна Рада не квапилась і з розбудовою армії. Наступні події були зумовлені саме оцією неквапливістю і нерішучістю.

29 січня 1918 вибухнуло повстання київських більшовиків. Повстання страйком підтримали робітники, не працювали водогін, електростанція, транспорт. Одні вояки переходили на сторону повсталих, інші – займали нейтралітет. Тим часом більшовицькі війська Муравйова були вже під Бахмачем.

У вирішальний момент Петлюра повернув війська на Київ, приборкувати повстання. Позиції були залишені студентам і гімназистам, наймолодші з яких не вміли стріляти (таких поставили в резерв). До жовторотих і необстріляних приєднався загін вільного козацтва. З гармати і потягу було споруджено саморобний бронепотяг. На 300 українських захисників було 16 кулеметів. Цими силами вони мали протистояти 4 тисячній армії (за іншими даними 6 тисячній). І вони зробили це. Бились до останнього набою. Потім організовано винесли з поля бою поранених і загиблих (дослідники налічують від 127 до 146 загиблих). З наступаючої сторони втрати були більшими – 300 вояків. До того ж, захисниками була демонтована залізнична колія. Взяття Києва більшовиками було відстрочено на п'ять днів.

Гірка правда, але Михайло Грушевський, який так драматично виступав на перепохованні загиблих на Аскольдовій могилі, в 1923 році повернувся в Радянський Союз як законослухняний громадянин. І це після організованого голодомору 1921-23 року, коли еміграційний уряд УНР волав до всієї світової спільноти з проханням допомогти Україні. Скидається на зраду.

До речі, той самий Михайло Муравйов, війська якого брали Київ, вже в липні підняв лівоесерівське повстання проти більшовиків в Симбірську і планував створити Поволзьку Радянську Республіку, але 11 липня був вбитий. Нехай Муравйов був безпринципний авантюрист (більшовиком він ніколи не був), але виявляється в "ката України" було більше антибільшовизму ніж в лідера Центральної Ради, яку під Крутами боронили до останнього набою триста вояків.

Гірка правда, але «Вільне козацтво» (один курінь якого йшов в бій під Крутами, інший – виступив проти більшовицьких повстанців у Києві) був розпущений 5 квітня того ж року (звичайно вільні козаки не розійшлись по домівках, просто перестали підпорядковуватись Центральній Раді).

Гірка правда в тому, що Булгаков возвеличив добровольчу армію, яка давала відсіч петлюрівцям в «Білій гвардії» (яку талановито було екранізовано при владі тих самих більшовиків), а наш Довженко увіковічив пам'ять про січневе повстання в «Арсеналі». Не забули своїх героїв і естонці: в 2002 році вийшов в світ фільм «Імена на мармурі» про бій гімназистів із Тарту з латиськими стрільцями.

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

Українське сучасне кіно як таке тільки робить свої перші кроки. Що вже говорити про патріотично-виховне кіно? (Невже Україна бідніша за Естонію, щоб виробляти власні фільми? Чи має менше талантів?)

Свята правда, але як чинушники Цетральної Ради, так і сучасні керманичі України під час урочистих промов раз за разом намагаються переконати в кривавій різанині, вчиненій більшовиками на юнаками. Адже так легше – перекласти відповідальність за свою недолугість, за всі провали, що є і будуть, на звірів-маніяків-деспотів-більшовиків. Адже так доцільніше – привчати українство до думки, що не йому бути народом-переможцем.

Людьми з ментальністю вічно-переможених легше керувати. Адже так безпечніше - замовчувати, що купка вояків змусила казитись червоних командирів через непомірні для такого бою втрати. Мовчати, що ветерани, загартовані під Крутами, відвойовували Київ в більшовиків в 1919 році, бились під Бродами, ставали командирами УПА в роки Другої світової війни.

 

Частина ІІІ. День Блефу.

22 січня 1919 року в Києві на Софійському майдані, рівно через рік після ІV Універсалу, голова Директорії Володимир Винниченко урочисто оголосив про підписання Універсалу Соборності. Далі в традиціях того самого Винниченка (мовляв українську історію не можна читати без брому) треба жалітись, що Чернігівщина, Сумщина, Полтавщина, Запоріжжя, Харківщина, Дніпропетровщина, Донеччина та Луганщина були під контролем більшовиків.

Хто знає історію трохи краще, - той додає, що Директорія сама винна: своєю нерішучостю штовхнула селянство і вояків в обійми червоних агітаторів. А ті, не вагаючись, сипали гаслами, від яких творець комунізму Карл Маркс здригнувся би: «Фабрики – робітникам, земля – селянам!», «Кожна нація має право на самовизначення!», «Вся влада – радам!» Світле майбутнє мало вийти справді світлим. Але це було не найгірше.

Гірка правда в тому, що в цей же час в Бессарабії вибухнуло антирумунське повстання, центром якого став Хотин. Повстанці підтримували зв'язки з Директорією. Але Директорія,  плазуючи перед Антантою, не надала підтримки повстанцям. Хоча до лав повстанців переходили рядові вояки, і повстанці завдяки ним здобули навіть бронепотяг. Але хіба це сила проти румунської артилерії? Повстання зазнало поразки, румуни розпочали репресії, і хотинські повстанці подались на Одещину, де згодом влились в бригаду Котовського. Так Хотин возз'єднався з Україною - не при Винниченкові, а при Сталіні.

Гірка правда в тому, що Директорія не висувала претензій на Крим, що сьогодні російські націоналісти використовують як доказ його російськості. Власне, в Криму, як і в Одесі, в цей час перебували війська Антанти. Антанта була згодна на відхід центральних і західних земель Директорії, але південь і Донбас мали стати частиною денікінської Росії. І що ми бачимо? Лицемірно проголошуючи злуку, Директорія в цей же час поступається Антанті (а отже і Денікіну) Херсонщиною і Миколаївщиною. Щедрість Директорії вражає. Як наслідок отаман Григор'єв, який контролював ці землі, вийшов з-під влади Директорії, дав прочуханки військам Антанти (в цій історії автору найбільше шкода віслюків, яких греки-інтервенти привезли з собою в холодну українську зиму). Повернувши під свій контроль Херсонщину і Миколаївщину, отаман, повіривши більшовицьким гаслам, став червоним командиром.

Вже в травні отаман Григор'єв підійме одне з найбільших антибільшовицьких повстань, яке поставить під загрозу ленінську владу в Україні. Для його придушення більшовикам довелося спеціально мобілізовувати в Петрограді комсомольців і комуністів. Але це вже буде історія бунтівного отамана, а не УНР.

Гірка правда в тому, що Львівщина була зайнята польськими військами. 25 червня Директорія погодилась на тимчасову окупацію Східної Галичини Польшею. Так, так! Ох вже ця українська щедрість. Українська Галицька армія, яка контролювала відвойований у більшовиків Київ у свою чергу не схотіла його боронити. Галичани вважали Київ проросійським і при наближенні 30 серпня військ Денікіна просто підписали з ними угоду про передачу міста. І знову ця щедрість на землі. А вже в 1920 році з Варшавською угодою між Петлюрою і Пілсудським ЗУНР денонсувала акт злуки.

Свята правда в тому, що українці відродили пам'ять про Єдину, Неділиму, Соборну Державу ще до проголошення незалежності, без всяких вказівок влади. (Цікаво було б прочитати звіти комітетчиків про «живий ланцюг» 1990-ого року). Влада ж, взявши на озброєння гасло «розділяй і володарюй», успішно насаджує нам думку, що наш містечковий регіоналізм важливіший за єдність. І ще жодного разу не пригадаю, щоб якийсь з Президентів ставав в «живий ланцюг». І жодного слова про живий ланцюг в зверненні з нагоди свята. Схоже, як і в 1919 році, народ і влада хочуть єдності, але і досі це два різних свята для двох різних спільнот.

 

Частина ІV. Без свята державам не можна ніяк.

І тим паче без оцього параду січневих урочистостей не можна ніяк. Саме отакі міфи роблять із народонаселення націю. Але без нових здобутків всі ці ювілеї/роковини/дні пам'яті будуть в кращому випадку приводом для випуску новин. Ну а якщо ми і надалі тую червону калину НЕ підіймемо, нашу славну Україну, гей, гей, НЕ розвеселимо, то ці паради урочистостей будуть нічим інакшим, як маніакально-святковим синдромом. І наші нащадки будуть шанувати/прославляти/святкувати інших героїв.

Адже так в Україні вже було. Варто християнству було стати державною релігією і Різдво змінило Колодія, Благовіщеня – Масницю, Троїця – Зелену неділю, Іоана Богослова – Купайло, Покрова – Рожаниці. Старі боги пішли. Стежину забуття готують і для українських героїв. Російські націоналісти вже проводять марш возз'єднання Малої і Великої Росії.

 

Легким рухом руки плакат до Дня Соборності переправляється на День Возз'єднання. Вслід за ідеологічним флюгером засвяткують і чинушники, підтягнуться історики, замарширують політично-стурбовані. І прийде український національний FALL OUT.

Без нового Довженко і Параджанова, без польотів у космос, без кремнієвих долин ми будемо гідні шанувати пам'ять наших героїв. Тож як заповідав Тарас: Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!

Поділіться з друзями: