Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


29 Трав 2013

Здати кров

Читайте більше в рубриці Вікторія Кобиляцька - колонка
 

Змушена досить тісно спілкуватися із людьми в білих халатах, безнадійно довго простоюючи в чергах. Відчуття "пошуку втраченого часу" не дає спокою. Здавала кров. З вени. Коли давали направлення, то обнадійливо поінформували, що процедурний кабінет працює з восьмої ранку. Я наївно повірила і приперлася в лікарню о восьмій з маленьким хвостиком. А дзуськи!

 

Виявляється з 8 до 8.45 медсестра готує кабінет до роботи. Потім вона ще щось робить 15 хвилин (очевидно, відпочиває після підготовки або налаштовується на довгий робочий день), бо кров можна здати тільки з 9 години. Про це сповіщає величезна табличка на дверях.


Добре, чекаю. Тип паче, що я перша в черзі. Ближче до дев'ятої підтягуються інші пацієнти. І коли я вже займаю очікувальну позицію просто під доленосними дверима, раптом підходить працівниця лікарні, що супроводжує якогось пузатого дядечка. Зрозуміло, що вони протискуються просто в мене перед носом, мило вітаючись із медсестрою, котра останню годину тільки те й робила, що готувала кабінет до роботи, тож добряче забембалася і дуже радісно реагує на знайому істоту в білому халатику.

 

Черга зітхає разом зі мною. Ми продовжуємо чемно чекати. Час від часу позираємо на іншу табличку на дверях. Там написано, що без черги можна заходити ветеранам війни, дітям війни, інвалідам, а також ліквідаторам аварії на ЧАЕС. Пузань, який щойно прошмигнув без черги, на дитину війни не тягне. Хіба що на дитину дитини війни. Зрештою, він зараз вийде і я зайду.

 

Утім, не так сталося, як гадалося. Я й не зчулася, як ще одна тітонька в білому халатику зайшла в кабінет. І не думайте, що пішла вона туди для того, щоб поговорити про погоду. Виявляється, їй теж треба здати кров. За нею до працьовитої медсестри забігла ще одна працівниця установи. Тож коли пузата дитина дитини війни вийшла з кабінету, а я просунула туди свого носа, то мені прокричали "Ждітє!". Жду. За тими жданками минає вже півгодини. В черзі починають обурюватися. Якась жіночка зі Звенигородки жалібно розповідає, що лишила дома корову і дуже хоче до обіду повернутися, бо "хто ж подоїть мою Ластівку". Усі співчутливо кивають. Я не встигаю дізнатися про те, скільки молока зазвичай видоює із Ластівки її господиня, бо нарешті заходжу в кабінет. Утім, медсестра таки не хоче моєї крові.

 

- Ви купили тільки шприц, рукавички і пробірку. Але цього мало. Я зараз напишу список, підете, купите і зайдете пізніше.

 

Я вибухаю. Якого біса! Там же черга!

 

- Зайдете без черги!

 

Виявляється, потрібно купити вати і спирту. Зі злістю поглядаю на повнісінькі пляшечки спирту, що рядочками вишикувалися на столі. Може вона його п'є, поки готує кабінет до маніпуляцій?..

 

Виходжу і повідомляю радісному дідусеві, який був після мене в черзі, що він може йти, а всім іншим, що я зараз повернуся і буду ломитися без черги. Купую вату і спирт. Повертаюся. Суворо займаю місце біля дверей. Уже майже десята. Раптом підходить якийсь онук дитини війни. Притискає мене до стіни своїм пузом (що за мода пішла у цих чоловіків - хизуватися своїми "бойовими мозолями?!").

 

- А хто там у кабінеті?

 

- Медсестра. Тут черга, - сердито відповідаю.

 

- Та я понімаю. Я питаю - там мужчина чи женщіна, бо хочу заглянуть, то щоб не стіснять, - говорить онук дитини війни. Моє ти диво! Такий великий виріс, а досі не знаєш, що коли кров беруть з вени, то трусиків, як правило, не знімають. Хтось із черги запопадливо:

 

- Там чоловік.

 

Пузо загрозливо на мене насувається і проштовхується у двері.

 

Черга починає обурено гудіти.

 

- Дєвушка, зачєм ви єго пустілі? Нужно било подножку поставіть! - пробує жартувати чолов'яга у футболці з написом "Ты мое!". Я не можу стримати усмішки, зауваживши, що поруч із чолов'ягою сидить дівка у такій самісінькій футболці, тільки з написом "Я твое!". І чим вона думала, коли таке на себе вдягала?.. Із задуми мене виводить медсестра. Точніше, її голова. Вона висувається із дверей і питає:

 

- То ви купили спирт? Заходьте!

 

Подивована, знову опиняюся у кабінеті. Пузо сидить на кушетці. Воно не смущається, що я "женщіна", і що в мене зараз будуть брати кров. Натомість, намагається вести світську бесіду із медсестрою, пояснюючи, чому приперлося здавати аналізи.

 

Залишаю кабінет вже по десятій. Наступного разу піду в приватну лабораторію. Там, звісно, буде не так весело. Зате швидше.



Зображення: st.gdefon.ru