Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


11 Черв 2013

Вафельні гольфи

Читайте більше в рубриці Вікторія Кобиляцька - колонка
 

Почати з чистого аркушу. Очевидно, цей вислів "прижився" у людській свідомості завдяки котромусь поетові чи письменникові, що сідав за стіл, клав перед собою аркуш і... боявся. Бо це завжди страшно - почати щось писати, коли не знаєш, що у тебе вийде, і як це сприйме читач. Поступово цей вираз нахабно поширився не лише на процес письма, а й на життєві перипетії.

Кожен з нас час від часу починає все спочатку. Чи думає, що починає. З чистого аркушу паперу. Або принаймні з нового вордівського документу. І в такі моменти дуже страшно. Бо ось ще вчора ти робив якісь звичні для себе речі і тобі не спадало на думку, що сьогодні це все уже нічого не буде варте, і що треба шукати інших шляхів, інших людей, інших місць і міст. Усе твоє єство протестує проти такого розвитку подій, але життя страшенно хитрюще і невблаганне. Воно поставило тебе в такі умови, коли, як би не хотілося лишитися у тому звичному "вчора", треба йти в невідоме "завтра".

 

Моя прабаба Палажка була звичайною жінкою. Вона все своє життя народжувала дітей і виховувала їх. А ще - була страшенно цікава до новітніх тенденцій. Особливе зацікавлення у неї викликали дві речі - гольфи і вафлі. І те й інше з'явилося, уже коли вона ходила подвір'ям на трьох ногах. Коли бабці детально пояснили, що гольфи треба одягати на ноги, щоб було красиво, а вафлі треба їсти, вона все зрозуміла, але не заспокоїлася. У всіх своїх розмовах старенька весь час плутала одяганку для ніг і смаколик, чим дуже тішила численних дітей, онуків та правнуків. Вона вперто не хотіла запам'ятовувати, чим "гольхви" відрізняються від "вахвель". Думаю, могла собі дозволити таку розкіш. Тим паче, що таким чином піднімала настрій усім навколо. Та що там - і досі ми, коли збираємося родиною, згадуємо цю веселу трансформацію вафель у гольфи і навпаки. А по-друге, прабабця залишала за собою право сприймати речі так, як вважала за потрібне, попри те, що хтось безапеляційно заявляв - мовляв, вафлі їдять, а гольфи одягають, і третього не дано.

 

Це я до того, що іноді варто протистояти чомусь страшенно прогресивному й очевидному, що невпинно насувається на тебе, як би дурнувато це не звучало. Так само, як краще триматися на відстані від тих речей, які любиш, щоб не розгледіти в них чогось потворного. Це ж стосується і людей, яких любиш. Чи здається, що любиш. А також - міст, справ і покликань. Бо насправді, як би логічно тобі щось не пояснювали, скільки б тебе не переконували у необхідності повірити в те, що біле - це біле, а чорне - це чорне, насправді ти можеш побачити все інакше. І твоя правда буде відрізнятися від так званої "загальноприйнятої" правди. Це як зі склянкою, котра або напівпорожня, або ледь не повна.

 

Зрештою, у вафель і гольфів може бути багато спільного. Не тільки літера "хв". Бувають же вафельні гольфи, що їх одягають ірландці під час танців. І не лише ірландці. І не лише під час танців.

 

Дуже складно бути собою і знайти свій шлях. Почати "із чистого аркушу". Переконати себе в необхідності такого початку. Відчути цю необхідність. Відрізнити випадок "так склалися обставини і вже нічого не вдієш" від "тому що мені це справді потрібно".

Поділіться з друзями: