Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


05 Лист 2013

Світ із клаптиків

Читайте більше в рубриці Вікторія Кобиляцька - колонка
 

Ця річ давала мені унікальну нагоду бачити світ таким, яким він не є. Вона робила його прекрасно-барвистим і демонструвала такі химерні хитросплетіння, що часом доводилося затамовувати подих. І зовсім неважливо, що той уявно-справжній світ був недосяжним, фрагментарним і зітканим із тисяч клаптиків. Головне, що він був!

Насправді я далека від того, щоб «обожнювати» будь-які речі і надавати їм статус «найдорожчих». Проте не в цьому випадку. Відомо, що найбільше ми цінуємо те, що втрачаємо. Ця маленька річ, про яку йде мова, загубилася колись давно серед старих іграшок. Про неї всі забули. І вона, певно, образившись, безслідно зникла, залишивши по собі лише світлий спогад і щем. Ви досі не здогадалися про що я? Про калейдоскоп! Була в моєму дитинстві така штукенція. Манюня, білосніжна і нічим на перший погляд непримітна. Але якщо береш її, заплющуєш одне око, а іншим втуплюєшся у вічко калейдоскопа і починаєш його крутити-вертіти, то летиш кудись у невідомий світ із чарівних клаптиків, які знову і знову демонструють тобі мільйони неповторних візерунків. Причому, якщо тобі сумно, то й візерунки виходять якісь сумні. А якщо весело, то калейдоскоп радісно моргає до тебе своїми клаптиковими очима. Була у цьому якась неповторна таїна – підглядати за цим візерункотворенням, тішитися і почуватися так, ніби торкаєшся до якоїсь незбагненної таємниці Всесвіту. А коли очі втомлювалися і доводилося відкладати калейдоскоп, світ навколо здавався таким звичним і буденно-нецікавим, що рука мимоволі знову тягнулася до іграшки.

 

Як я примудрилася втратити таку коштовну річ – досі не знаю. Звісно, зараз можна знайти щось подібне. Ба навіть автентичне – в Інтернеті купа пропозицій придбати чудову іграшку часів СРСР. Але... це вже буде зовсім не те. Погодьтеся - річ, із якою у вас пов'язані найсокровенніші спогади, істотно відрізняється від такої ж самісінької, яка лежить на магазинній полиці.

 

До речі, зовсім не здивувалася, коли дізналася, що видатний іспанець, який страшенно любив усіх шокувати і щодня змащував довжелезні вуса воском, надаючи їм чудернацьких форм, теж полюбляв калейдоскоп. Це я про художника Сальвадора Далі. Нещодавно, перечитуючи його біографію, натрапила на цікавий факт. Виявляється, митець ще й був неабияким винахідником. Свого часу він намріяв-вигадав і втілив у життя свою вигадку – створив спектральні окуляри-калейдоскоп, які істотно змінюють реальне зображення. У книжках пишуть, що Далі придумав це диво для автотуристів, яким доводиться споглядати пейзажі, котрі наводять на них нудьгу. Але чогось мені здається, що створюючи свої чарівні окуляри, Далі навряд чи аж так опікувався долею знудьгованих автотуристів. Адже саме на собі художникові довелося ті окуляри випробовувати і визначати, яке альтернативне світові зображення у них з'явиться. І робив він це не з якоюсь альтруїстичною метою на кшталт «допомогти людству». Його, очевидно, просто не влаштовувало все, що кожного дня доводилося бачити навколо. Це я до того, що в мене, як у великого прихильника втраченої назавжди іграшки, є лише один вихід – створювати щодня у своїй уяві химерні кольорові візерунки. Щоб не бути як усі. Знудьгованим автотуристом, тобто.

 

 

 

Колонка для газети "Нова Доба"

 

Зображення: e.a.d-cd.net