Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


15 Лист 2015

Пора весіль

Читайте більше в рубриці Вікторія Кобиляцька - колонка
 

Тоді тітці Любці зламали ребро. Її посадили в візочок і везли селом, співаючи пісень і всіляко потішаючись. А потім доїхали до котрогось дворища, де тільки споруджували хату. Там нещодавно була толока - довкола лежало чимало саману, а неподалік - глиняний заміс. Глина впереміж із соломою загрозливо зяяли своїми болотяними очицями. Саме туди весела юрба покотила візочок, і вже за мить тітка Любка опинилася у багнюці. Далі її почали нещадно обмащувати глиною під регіт та якісь примовляння. Вийшла тітка з цього гармидеру без жодного живого місця на тілі, уся в болоті, а як виявилося згодом - ще й у синцях і з переломом. Але на подібні речі не особливо зважали.

Це було в буремні дев’яності минулого століття. Ішов третій день весілля – селом промишляли «цигани». А тітці Любці пощастило видавати доньку заміж. А не пощастило, бо чоловіка в неї не було, тож «гнів» «циган» дістався їй одній – на третій день переодягнуті місцеві аборигени усіляко намагалися «привітати» батьків наречених, щоб життя медом не видавалося. Можу помилятися, але здається, тоді тітка Любка ще мала проблеми з опаленням, бо головний сільський масовик-витівник (у цій ролі зазвичай виступала переодягнута в циганку тітка Вєрка) пізно вночі заліз на дах, щоб тричі прокукурікати в димар, викликавши схвальні відгуки всіх гостей. Згодом виявилося, що «хтось» напхав у димохід ганчір’я…

А ви ще пам’ятаєте ті часи, коли весілля тривало три дні? Коли починалося все ритуальним ходінням молодої з дружками і запросинами. Дівчата приносили запашні і смачнющі шишки. Вважалося, що якщо вже взяли ту шишку, то гріх не прийти на весілля… А потім збиралися гості, які за ці дні легко і невимушено з’їдали річний запас продуктів.

Я була ще зовсім дитям, коли довелося побувати на кількох справдешніх весіллях. Пригадую навіть сороміцькі пісні на кшталт «Приїздила сваха до свахи, прикладала... руку до руки!», або «Чоботи-чоботи з бугая, не бояться холоду ні... чого». І найобразливіше те, що тобі шість років, і ти не розумієш, чому ці дивні дорослі роблять паузи в піснях і сміються як навіжені з таких не менш дивних і доволі безглуздих слів.

Гастрономічні спогади теж дають про себе знати час від часу. Бо де ж ще можна було посмакувати усіма отими різновидами млинців-налисників-тортиків, як не на весіллі?! Чи прошмигнути непомітно на кухню і встромити свого носа в котрийсь із величезних баняків, у яких пеклися-варилися неабиякі смаколики. А ще – поласувати печеними яблуками. Відтоді вони для мене назавжди стали «весільними» - такі симпатично-зморщені, начинені сиром і з манюньою ягідкою калини посередині начинки…

Зараз, коли бачу чергову фотосесію наречених десь у парку, пригадую, як це відбувалося тоді – у минулому столітті і мало не в минулому житті. Нічого схожого. Бо сьогодні життя стало надто стрімким. Ніхто вже не буде три дні святкувати навіть таку знаменну подію. Українці змінилися. Вони вже не такі безтурботні та відчайдушні. Звісно, ще вміють радіти і святкувати так, щоб аж гай шумів. Але на це зазвичай відводиться максимум один вечір у котромусь із ресторанів. І там ніхто нікого не буде обмащувати глиною чи тим паче – лізти в димар і кукурікати. Навіть не знаю – добре це, чи погано. Мабуть так, як має бути.

На фото весілля у селі Рацеве Чигиринського району Черкаської області, 1960-ті роки

Колонка для газети Нова доба

 
Більше на цю тему