Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


10 Жовт 2013

Незле мовчиться

Читайте більше в рубриці Вікторія Кобиляцька - колонка
 

Вам теж знайоме це відчуття? Коли зустрічаєтеся із близькою людиною, говорите про все на світі, п'єте чай чи каву, заїдаючи почуте солоденьким тістечком, а потім раптом приходить мовчання. Усі теми говорені-переговорені. Співрозмовник робить мимовільне зауваження щодо погоди або ви пригадуєте якусь незручну дрібницю і замовкаєте. Обоє не знаєте, що сказати. Це може тривати мить, а може – кілька хвилин. У такі моменти завжди стає якось незручно. Так, ніби вам хтось «наступив на хвоста», але висловити своє «фе» не випадає, бо тоді всі дізнаються про ту «хвостатість». І ви мовчите, хоча є про що закричати (чи занявчати-загавкати – це вже як кому до вподоби). На щастя, не завжди тиша така гнітюча і незручна. Є миті, коли обмін інформацією відбувається мовчки.

Приїжджаю у батьківську хату і тішуся, бо відчуваю неймовірне умиротворення. Тут у численних книжкових шафах стоять мої книжки. Насправді не всі вони мої. Їх збирала ще мама. І трохи – дідусь. Не все я перечитувала, бо є багато педагогічної літератури, від якої було відверто нудно. Натомість є чимало книг, з якими пов'язані дорогі серцю спогади. Ось зачитані мало не до дірок посібники «Хлопчик, юнак, чоловік» і «Дівчинка, дівчина, жінка». З них «черпалися» всі знання про стать та сексуальне життя. Потрібну інформацію доводилося «вивуджувати» з-поміж рядків, бо кількість «ура-патріотичних» гасел про життя на благо радянської батьківщини зашкалювала, але те, що «ловилося на гачок», таки стало в пригоді. А ось Довженкова «Зачарована Десна» з химерними малюнками. Її беру до рук із особливим трепетом. Колись, як закінчувала школу, дала цю книгу почитати однокласникові. Коли він повернув, випадково знайшла поміж рядків написані простим олівцем слова «Я тебе кохаю». І хоча взаємністю так і не відповіла, це освідчення досі лишається найважливішим у моєму житті, а від сторінки, на якій друковані літери зливаються із кривулями, писаними простим олівцем, віє такою щирістю, що хочеться пригорнути книжку до грудей...

Тут, на цих полицях, усе тісно переплелося. «Мартін Іден» Джека Лондона чудово себе почуває по сусідству із «Миколою Джерею» Нечуя-Левицького, Мавка із «Лісової пісні» Лесі Українки підставляє дружнє плече (чи то пак – палітурку) «Анні Кареніній» Льва Толстого, а «Червоне і чорне» Стендаля зухвало намагається відвоювати кінчик нижньої полиці у натураліста всіх часів і народів Еміля Золя та його «Радості життя». Ще тут дуже добре читається томик поезій Єсеніна, навіюючи щемкий сум... Це вже потім до гурту приєдналися Оксана Забужко, Євгенія Кононенко, Марина Гримич, Леонід Кононович, Юрій Винничук та інші сучасні українські письменники, чиї твори недовгий час «жили» зі мною в тимчасових помешканнях, але зрештою «перекочовували» в батьківську хату.

І якими б різними не були мешканці цих книжкових полиць, їх об'єднує одна річ – із ними незле мовчиться. Я б навіть сказала – надкомфортно мовчиться. Їхнє мовчання наповнене неймовірною кількістю знань. Воно умиротворене і самодостатнє. І його не хочеться порушувати. Але коли береш книгу до рук, є шалене бажання доторкнутися до того мовчання, помовчати разом із нею. Бо знаєш, що після кількох годин такого плідного мовчання тобі потім захочеться говорити. І буде що сказати.

 

 

 

 

Фото http://uv-blog.uio.no