Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


09 Квіт 2013

Корови і люди

Читайте більше в рубриці Вікторія Кобиляцька - колонка
 

Не люблю корів. Тому Індія з її сентиментами щодо цих тварин для мене назавжди залишиться незбагненною. І це при тому, що моє босоноге дитинство якраз пов'язане саме з цими бідними істотами, чиє вим'я ґвалтують по кілька разів на день, щоб не було маститу.

Улітку малим дівчам я двічі на день виконувала важливий ритуал. Дідусь вручав мені невеличку лозинку, прив'язував хвіст корови Зорьки до її задньої ноги, щоб не махала ним туди сюди, сідав на невеличкий стільчик і починав дзвінкими цівками видобувати молоко. Моя місія була надважливою і полягала в тому, що треба було відганяти мух від коров'ячої дупи, бо якщо Зорька робила це сама, дідусь нервувався. До того ж, корова була бриклива, і якщо її діставала якась дуже надокучлива муха, могла вмить перевернути цеберко з молоком.

 

Я любила спостерігати, як молоко піниться і перетікає через цідилок просто в мою чашку. А потім над верхньою губою залишалися білі вуса, які смішили і лоскотали. Ага, ще ми збирали сметану зі слоїків з кислим молоком, щоб збити з неї масло. Руцями! Так, я робила це своїми маленькими ручками. Самотужки! Сиділа посеред кухні, тримала в руках дволітровий слоїк і бовтала в ньому сметану доти, поки вона не перетворювалася на грудку масла. І ніколи, ніколи в житті я не куштувала смачнішої канапки, аніж коли дідусь намащував мені те масло на цілушку чорного хліба.

 

Чому ж, питається, я не люблю корів? Все просто. Їх треба гнати на пашу. І пасти. А потім гнати додому. Уявіть кілька десятків рогатих істот, які поспішають до господарів та господинь, щоб їх швидше подоїли. Ідуть собі вулицею, час від часу забрідаючи в чийсь город і шматуючи там кукурудзу. Осторонь від корів ідуть великі і маленькі пастухи. У кожного в руках - по палиці. Якщо корова "пішла наліво" або стала і про щось задумалася, її треба догнати, добряче тріснути і прокричати щось погрозливе на кшталт "Гей, ряба, чого стала?!". Від такого садизму я ніколи не отримувала жодного задоволення. Рольові ігри в домінування в цьому випадку аж ніяк не видавалися привабливими. Більше того, в кожній череді завжди була одна чи дві бунтівні тварини, які полюбляли давати здачі зухвалим пастухам. Або й знічев'я помахати рогами і когось ними тріснути. Корови б'ються. Вони билися завжди. Коли я була дитиною, мене про це попереджали. Але вже значно пізніше я дізналася історію, яка вразила і переконала, що нелюбов до корів має під собою ще одне незвичне підґрунтя.

 

Коли моя мама була маленькою дівчинкою, її батьки ходили разом пасти череду. А в тій череді була сусідська корова, яка мала славу рідкісної забіяки. Господарів не раз попереджали, щоб вони якось вплинули на свою годувальницю, бо буде біда. Тим часом, корова лізла в бійку коли їй заманеться, а одного разу чогось вирішила, що треба спробувати "наїхати" на мою бабусю. Діда це неабияк розгнівало і він прогнав корову з череди. А що мав робити? Він захищав свою дружину від рогатої тварюки, яка в перерві між пережовуванням трави вирішила посамостверджуватися. Сусід був дуже сердитий на дідуся. Того вечора, коли всіх корів подоїли, чоловіки й жінки пішли до сільського клубу дивитися кіно. Дітей лишили вдома. Моя мама і досі пам'ятає, як злякалася, почувши, що хтось пробрався у хлів і гупає там. Вранці виявилося, що тільну теличку хтось добряче відходив ногами, і вона більше не тільна. Бо люди можуть бути набагато страшнішими, ніж тварини...

 

 

 

Фото: 1280x800.org.ua

Поділіться з друзями: