Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


03 Квіт 2013

Картяр із СБУ

Читайте більше в рубриці Вікторія Кобиляцька - колонка
 

Я все пам'ятаю. Зав'язую у вузлики навіть, здавалось би, незначні подробиці тієї чи іншої події. З одного боку, для мене, як для журналістки, це дуже добре. Пишеш, що відбувається сьогодні, і можеш проводити паралелі з тим, що було кілька років тому. А з іншого боку - накопичую купу непотребу в голові. І не можу почистити жорсткий диск. Не тому, що немає часу чи бажання. Просто тому, що не можу, навіть якби й хотіла.

Мені кажуть, що треба йти працювати шпійонкою. І пішла б. Але шпійони тепер не ті. А в СБУ я не хочу. Нецікаво.

 

О, маю одного знайомого есбеушника. Але такого, що йому б до мене на майстер-класи ходити. Справа в тому, що з-поміж іншого в мене дуже гарна пам'ять на обличчя людей. Якось давно їхала потягом із Харкова до Черкас. Потяг веселий. Виїздить ввечері і прибуває в Черкаси пізно вночі. Лягати спати немає сенсу, бо все одно швидко треба вставати, щоб не проїхати свою зупинку. У купе зі мною їхав якийсь хлопчина. Розговорилися. І він запропонував пограти в карти. Я раніше ніколи не грала. Але думаю собі - їхати довго, спати лягати не хочеться, тож чом би й не зіграти. Як ушкварили ми! Уже очі почали злипатися, спати хочеться, а ми все граємо і граємо. Не пригадую вже, скільки разів виграла, а скільки програла. Але було дуже весело і драйвово. Ми сварилися, інколи мухлювали, а інколи намагалися грати чесно. Пристрасті вирували такі, що й ну. Жіночка, яка їхала з нами, теж спати не лягала - спостерігала за грою і коментувала. А потім потяг приїхав у Черкаси, ми сказали одне одному "па-па", і на тому картярське шоу скінчилося.

 

Через якийсь час треба було мені потрапити на прес-конференцію до одного державного діяча. Акредитації немає. Посвідчення теж немає (побічні ефекти фрілансу, словом). Але якщо треба потрапити, значить потраплю. Приходжу за півгодини по початку і бачу знайомого картяра. Виявляється, він працює в СБУ. Яким же було моє здивування, коли зрозуміла, що він мене не пам'ятає. Теж мені працівник служби безпеки! Довелося користатися з його амнезії. Карти відразу не розкривала, але почала видавати на гора всі подробиці з життя поважного працівника СБУ, які мені запам'яталися. Бачу, що його колеги вже напружено зиркають на нас. А хлопець вмить зрозумів, що краще мене пропустити, поки я не почала розповідати якісь інтимні подробиці. Прес-конференція вдалася на славу. А хлопчина відтоді зі мною завжди вітається, але так і не пригадав нашої гарячої картярської ночі. Це свідчить не лише про специфічний рівень підготовки працівників СБУ, а й про те, що в мене фізія, яку складно запам'ятати, а хлопчик не забиває собі дурним голову.

 

 

Фото: bankoboev.ru