Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


16 Лип 2015

Як я була манкуртом

Читайте більше в рубриці Вікторія Кобиляцька - колонка
 

Не люблю музеїв, де всі охочі роздивляються начиння, до якого можна застосувати слово "етно". Усі ці прядки, макітри, рогачі, вишиті сорочки, пожовклі фотографії миттєво вводять мене у пригнічений стан. Творці подібних музеїв завжди наголошують, що вони "зберігають пам’ять". Мовляв, українці мусять прийти, побачити і доторкнутися до історії, дізнатися, яким чином їхні прабабці пекли хліб, у що вбиралися, з якого посуду їли...

Чомусь ніхто при цьому не згадує, як десятиліття за десятиліттям ці ж таки українці втрачають... пам’ять роду. Бо звідки це "етно"? Насправді його "ноги ростуть" із польових експедицій науковців, котрі їздять по селах і скуповують усіляку всячину. Щоб потім пишатися знахідками перед колегами, писати наукові статті, захищати дисертації та всіляко увіковічувати все знайдене (виторгуване чи прийняте в дар) у своїх працях. Є ще приватні колекціонери. Науковці їх не люблять (конкуренти ж бо!). Колекціонери так само збирають "етно", але потім нічого не пишуть, а теж пишаються і нерідко перепродують те добро. Часом – музеям, а часом і за кордон. Іноземці теж мають знати, в що вбиралися і з чого їли українці. Тим паче, якщо вони готові викласти за це нічогенький такий стосик "зелені".

Тим часом, кожна раритетна річ у музеї викликає чимало питань. Чия вона? Про що мовчить і вже ніколи не розкаже? Що спонукало її власницю (власника) позбутися її? Дітям і онукам нецікаво було зберігати щось подібне у себе вдома і передавати з покоління в покоління, з тремтінням у голосі розповідаючи щось на кшталт "а цією дерев’яною ложкою їв твій прадідусь" чи "цей рушник прабабця вишивала, коли виходила заміж"?..Чи може бабця, до якої прийшов науковець-колекціонер, не мала грошей, щоб купити собі хліба, а тут така пропозиція, то вона, не довго думаючи, продала старезну сорочку, в якій ще її бабуся дівувала, бо "кому воно треба, онучка навряд чи носитиме!"...

На жаль, я знаю, про що пишу, бо відчула подих цього "збереження історії" на "власній шкірі". Почалося все з батька. Він був чемним піонером, тож коли в повітрі запахло якоюсь енною українізацією, у школі організовувалася відповідна виставка, а батько – тоді ще зовсім хлопчисько – притягнув туди прядку своєї бабусі. Усі сплескували руками, хвалили і обіцяли якісь "бонуси" ("дамо потримати прапор під час лінійки"). На щастя, бабця тоді була ще жива, тож прийшла до школи і нікому нічого не пояснюючи, забрала прядку та й пошкандибала додому.

Мені пощастило менше, бо батькова бабуся, а моя прабабуся Марія померла, коли мені було шість років. Коли я закінчила початкову школу, це були перші роки незалежної України. Словом, усі сільські школи одна з поперед одної прагнули продемонструвати щось таке, до чого іншим – зась. І я повелася на якісь високопарні розмови а-ля "маємо продемонструвати, як пишаємося, що ми українці". Це спонукало мене віднести прядку в школу. Там їй успішно "приробили ноги", тож більше я її ніколи не бачила. Потім долю прядки повторили кілька вишиваних рушників...

А тоді я нарешті виросла і зрозуміла, що в музеях нема нічого справжнього. Справжнє – це те, що ти можеш потримати в руках, а потім дати своєму синові і з гордістю сказати: "Це належало твоїй прапрабабці, вона торкалася цього так само, як це зараз робиш ти, ця річ пам’ятає тепло її рук і зберігає спогад про неї". А потім мій син так само зробить, коли в нього будуть дітлахи. На щастя, у мене є змога демонструвати сорочки, глеки, миски, гребінь для розчісування вовни, дерев’яні ступки, світлини і ще багато всячини. І я бачу, як в очах сина спалахує вогник причетності до чогось величного, далекого і незбагненного. А от прядка в музеї Івана Гончара в Києві викликала в нього лише одну асоціацію:

- А, це та штука, яку я бачив біля столу в ресторані з українською кухнею!

У відповідь я нічого не сказала. Соромно розповідати про те, як бездумно випустила з рук прабабцин скарб. Сподіваюся, вона мені це вибачить.

 

Колонка для газети "Нова доба"

 
Більше на цю тему