Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!

Вікторія Кобиляцька - колонка

Вікторія Кобиляцька - колонка

Багато пише. Вважає, що це заважає їй абстрагуватися, але допомагає жити.

Якесь таке життя настало шалене. Бігаєш, поспішаєш, чогось прагнеш, нічого не встигаєш, і, зрештою, розумієш, що потрібне перезавантаження. Те саме, коли займаєшся медитацією, настійливо повторюючи собі, що "все не так погано, може бути й гірше". Або ще краще - коли за келихом чогось символічного на кшталт мартіні збираються рідні тобі люди, і з ними можна просто чкурнути кудись подалі від буденності, розслабитися і поговорити про все на світі, забувши про оте "може бути й гірше".

Почати з чистого аркушу. Очевидно, цей вислів "прижився" у людській свідомості завдяки котромусь поетові чи письменникові, що сідав за стіл, клав перед собою аркуш і... боявся. Бо це завжди страшно - почати щось писати, коли не знаєш, що у тебе вийде, і як це сприйме читач. Поступово цей вираз нахабно поширився не лише на процес письма, а й на життєві перипетії.

Змушена досить тісно спілкуватися із людьми в білих халатах, безнадійно довго простоюючи в чергах. Відчуття "пошуку втраченого часу" не дає спокою. Здавала кров. З вени. Коли давали направлення, то обнадійливо поінформували, що процедурний кабінет працює з восьмої ранку. Я наївно повірила і приперлася в лікарню о восьмій з маленьким хвостиком. А дзуськи!

Морозиво із замороженими чорницями. Бо свіжих ще немає. Багато морозива і багато чорниць. Бо ж спека. І дурні думки. Треба чимось рятуватися і від першого, і від другого. І рятуюся. Відчуваю, як мерзнуть губи, а язик повільно прилипає до піднебіння, яке вже взялося памороззю. Симулякр, але все одно приємно. Проте температура думок не спадає. Мабуть тому почуваюся гасовою лампою. Такою старезною, закіптюженою і всіма забутою. Шкло потьмяніло від років горіння. Ґнот уже давно ніхто дбайливо не підкручував. Гас доливається якось автоматично, за звичкою. Ніби горить. Ніби світло. Але щось не так.

Численні переломи даються взнаки. Укотре мушу ходити в поліклініку на масаж. У кабінеті зібралася весела компанія. Старенька, але дуже енергійна бабця. Велетень, який ані трохи не страждає через зайву вагу й постійно лускає насіння. І молодий чолов'яга, що дуже любить роздавати поради направо й наліво.

Якщо дуже хочеться поговорити з людиною відверто і дізнатися про її найпотаємніші помисли, зовсім необов’язково вживати алкоголь. Є один перевірений спосіб - гіркий чай. Відносно гіркий. У нього може бути безліч смаків, але неодмінно має бути присутня гірчинка. Я останнім часом практикую імбирний чай із фруктами й корицею. Дуже тонізує і відразу демонструє, хто чим дише. Проте є й інший спосіб. Його одного разу мені підказало саме життя. Дієвий. Аж занадто. Настільки, що спробувавши, тепер навіть боюся повторювати експеримент.

Не люблю корів. Тому Індія з її сентиментами щодо цих тварин для мене назавжди залишиться незбагненною. І це при тому, що моє босоноге дитинство якраз пов'язане саме з цими бідними істотами, чиє вим'я ґвалтують по кілька разів на день, щоб не було маститу.

Я все пам'ятаю. Зав'язую у вузлики навіть, здавалось би, незначні подробиці тієї чи іншої події. З одного боку, для мене, як для журналістки, це дуже добре. Пишеш, що відбувається сьогодні, і можеш проводити паралелі з тим, що було кілька років тому. А з іншого боку - накопичую купу непотребу в голові. І не можу почистити жорсткий диск. Не тому, що немає часу чи бажання. Просто тому, що не можу, навіть якби й хотіла.

Ви досі вірите, що буває тільки чорне і біле? Це неправда. Я у цьому переконалася, коли мені було десь півтора рочки.

Моя прабабця Марія ніколи не розповідала про Голодомор, який вона пережила. Але одного разу без слів пояснила мені, яку цінність має для неї скибка хліба.