Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!

Вікторія Кобиляцька - колонка

Вікторія Кобиляцька - колонка

Багато пише. Вважає, що це заважає їй абстрагуватися, але допомагає жити.

Що як, не дай Боже, держсекретарка захоче сходити до вітру? Комусь же доведеться червоніти і пояснювати високопоставленій американці, чому поблизу лише пісуари!

Тоді тітці Любці зламали ребро. Її посадили в візочок і везли селом, співаючи пісень і всіляко потішаючись. А потім доїхали до котрогось дворища, де тільки споруджували хату. Там нещодавно була толока - довкола лежало чимало саману, а неподалік - глиняний заміс. Глина впереміж із соломою загрозливо зяяли своїми болотяними очицями. Саме туди весела юрба покотила візочок, і вже за мить тітка Любка опинилася у багнюці. Далі її почали нещадно обмащувати глиною під регіт та якісь примовляння. Вийшла тітка з цього гармидеру без жодного живого місця на тілі, уся в болоті, а як виявилося згодом - ще й у синцях і з переломом. Але на подібні речі не особливо зважали.

Не люблю музеїв, де всі охочі роздивляються начиння, до якого можна застосувати слово "етно". Усі ці прядки, макітри, рогачі, вишиті сорочки, пожовклі фотографії миттєво вводять мене у пригнічений стан. Творці подібних музеїв завжди наголошують, що вони "зберігають пам’ять". Мовляв, українці мусять прийти, побачити і доторкнутися до історії, дізнатися, яким чином їхні прабабці пекли хліб, у що вбиралися, з якого посуду їли...

Якщо дуже захотіти, можна реалізувати будь-який, навіть найнереальніший на перший погляд задум. Було б бажання і завзяття. Не виходить? Тоді може бути лише одне пояснення - це тому, що погано хотіли.

Ноги – дуже інтимна частина тіла. Недаремно ж жінки неабиякого значення надають коротеньким спідничками і сукенкам, панчохам і всіляким туфлям-босоніжкам на обцасах. А ще – шкарпеткам. Бо куди ж без них? Шовкові, капронові, бавовняні, у квіточку чи смужечку, зі зворушливим поділом для пальців, як у рукавичок... І нехай вони мають не такий звабливий вигляд, як панчохи в сіточку, проте на них покладається чи не найпочесніша місія – ховати від сторонніх очей пальчики і п’ятку, збуджуючи таким чином чиюсь фантазію.

Ця річ давала мені унікальну нагоду бачити світ таким, яким він не є. Вона робила його прекрасно-барвистим і демонструвала такі химерні хитросплетіння, що часом доводилося затамовувати подих. І зовсім неважливо, що той уявно-справжній світ був недосяжним, фрагментарним і зітканим із тисяч клаптиків. Головне, що він був!

Вам теж знайоме це відчуття? Коли зустрічаєтеся із близькою людиною, говорите про все на світі, п'єте чай чи каву, заїдаючи почуте солоденьким тістечком, а потім раптом приходить мовчання. Усі теми говорені-переговорені. Співрозмовник робить мимовільне зауваження щодо погоди або ви пригадуєте якусь незручну дрібницю і замовкаєте. Обоє не знаєте, що сказати. Це може тривати мить, а може – кілька хвилин. У такі моменти завжди стає якось незручно. Так, ніби вам хтось «наступив на хвоста», але висловити своє «фе» не випадає, бо тоді всі дізнаються про ту «хвостатість». І ви мовчите, хоча є про що закричати (чи занявчати-загавкати – це вже як кому до вподоби). На щастя, не завжди тиша така гнітюча і незручна. Є миті, коли обмін інформацією відбувається мовчки.

Зрада - це панацея для зміцнення сім'ї чи катастрофа, що руйнує стосунки? Складно дати однозначну відповідь. Надто, якщо доводиться говорити про ступінь глобальності проблеми, маючи на увазі загальні речі, а не розглядаючи ту чи іншу конкретну ситуацію.

Вони смакують як груші-дички. Стікають по підборіддю цівочкою соковитого кавуна. Розніжують перетертим у молочко маком. Тануть у роті смачнючими пирогами з яблуками. Гірчать печеними баклажанами і перцем. Червоніють на городі помідорами. Чорніють бузиною - тією, що "в Києві дядько". Обважніло звисають із гілок стиглими кетягами винограду. Хвацько розфарбовують борщ пошаткованими соломкою буряками. Застряють між зубами запашними зеленими павутинками кропу. Зваблюють солодкою гарбузовою кашею із глиняної миски. Ховаються між листям манюніми чорненькими ягідками ожини. Ледь торкаються губ солодким смаком останньої малини. Тішать грибами після дощів. Розтікаються медом по щойно засмажених сирниках. Пускають бісики жовтобокими динями. Тихцем стукають об дно кошиків щойно викопаною бараболею. Пахнуть до сліз в очах димом із вогнищ, у яких горять останні згадки про літо вкупі з бур'янами та сухим картопляним зіллям. Квітнуть різнобарвно айстрами й паничами. Слухняно розлігшись на горищі, сохнуть і розносять Всесвітом пахощі пучечків материнки, чебрецю, деревію, ромашки, безсмертника, звіробою та м'яти.

Моя подруга Надя - білоруска, яка живе в Україні. Працює перукаркою. Коли ми зустрічаємося, Надя плете мені неймовірні "колосочки". Після цього почуваюся так, ніби взяла чужу голову напрокат, бо стаю зовсім не схожою на себе ("чи це-я-чи-не-я"). Хлопець Наді - Сергій - популярний ді-джей. Вони спілкуються російською, але  українська література серйозно впливає на їх настрій та життєвий тонус.

«ПочатокПопередня1234НаступнаКінець»