Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


22 Лист 2013

Сучасні бандюки: політиче прізвисько й акаунт у фейсбуці

Читайте більше в рубриці Вікторія Черемис - колонка
 

Дядьки в крутому джипі з сигарами в зубах мчать в „гніздо" – маєток десь на річці, біля берізок, побудований на фундаменті з безвісно закатаних в асфальт конкурентів. Живе там справедливий, благородний „пахан", зараз він саме слухає „Я свободе-е-е-е-н" Кипєлова, навколо нього обов'язково крутиться парочка закоханих по вуха блондинок з розкішними фігурами. Наш бандит сидить в себе на терасі, блондинки закохано споглядають кумира, котрий вчора поклав „власними руками" зо три десятки поганих бандитів (сам то він „хороший" бандит) і думає щось дуже філософське. А навколо нього крутяться сотні „шестірок", котрих, бандюк, в свою чергу, виховує...

Саме так мені уявляється бандит після численних фільмів, бачених в шкільні роки. Схоже на фільм 90-х? Сучасність все змінила: ті, що крадуть і вбивають, досі будують собі маєтки на березі Дніпра, а ті, що оббирають масово, зараз всі до одного носять галстук, мають політичне прізвисько і акаунт у фейсбуці. Та все ж для нас вони всі, попри начіплений лоск чи відверту печать „таганьки", лишаються тими самими, із „Владимирським централом" з динаміків. Бо ми маємо образ „бандюка", вкарбований у нашу свідомість.

Звідки він? Ми його всотали з фільмів, книг ще в 90-ті? Чи, може, просто субкультура бандитів, якій місце виключно за ґратами, вросла в українське суспільство як отруйний грибок в живе тіло. А все чому? Бо ми просто не навчилися правильно поводитися з людьми, які виходять з-за грат. Бандити поширили свою культуру де тільки могли, і стали суспільством у суспільстві. І не дуже побиті культурою вітчизняні „індивідуали", яких дуже й дуже багато ходить по наших вулицях, цю культуру всотали, сприйняли й полюбили.

Злочинна культура стала для нашого суспільства величезною проблемою. Той, хто народився в селі чи маленькому місті, мабуть, спостерігали у шкільні часи в класі компанію „крутих", які хотіли стати бандитами.

А люди старшого віку? Якщо дорослі дядьки та тітки знайомі з бандитами, то вважають це за неабияку честь. Чому все так трагічно? Чому авторитетом для нас стали ті, хто гарно вміє оббирати народ? Річ в тому, що в нашій культурі бандити вважаються „сильним звєном" а люди – „слабким".

Якщо за кордоном все навпаки, і „бандит" – це порочна людина, яка потребує виправлення, то в нас це – „бывалый", король життя, молодець, який знає, як треба чинити, і бере все, що хоче. Ну все логічно: немає верховенства закону – з'являється верховенство закону виживання. Тобто виживають найсильніші. І люди переконані, що бандити, в яких начебто є все – найсильніші. Ніхто не задумується, що навряд чи ці „найсильніші" проживуть довго... В усякому разі, поки влада не змінюється. Потім же приходять нові люди на старі місця...

Вся проблема в тому, що у нашому суспільстві не сформована система поводження з людьми, які переступають закон. Не будемо говорити про те, що в нас і міліції, як такої, немає. Поміркуємо, як би воно мало бути в ідеалі.

Всіх жителів кутузки можна поділити на кілька категорій. Перша – люди, які потрапили в погану компанію. Батьки – п'ють, однолітки – крадуть, і якщо не станеш одним з них – будеш знищений як „лох". Потрапляючи за грати, вони стають вірними адептами тюремної субкультури. Але чому б не влаштувати для них психологічні центри, де б їх після виходу з тюрми повернули в людську спільноту, нагадали їм, що вони люди, а не „шестірки", і в цьому світі не обов'язково знати „феню" й жити „по понятіям", щоб захистити себе від суспільного зла. Обирати систему „понятій", замість системи „закону" – який в цьому сенс? Тобто не обов'язково стати цим самим злом, щоб від нього оборонятися.

Друга група бандитів – назвемо їх „людьми із хворою совістю". Це ті, хто є сформованою особистістю і розуміють, що вони роблять та для чого. Вони не хочуть по-іншому. Це грабіжники, корупціонери, „пахани", „боси". Їм теж могли б створити психологічні центри, але для них потрібно будувати цілу систему, побудовану на дисципліні й морально-психологічних випробуваннях, досить жорстких, а подекуди навіть жорстоких для того, щоб людина захотіла жити інакше.

Після того, як психологи дійдуть висновку, що людина виправилася, їх слід працевлаштовувати, можливо, навіть сприяти творчій самореалізації та отриманню освіти, адже потрібно спрямувати підприємницьку енергію цих людей в інше русло! Потрібно, щоб людей справді десь виховували, адже тюрма – це виховний заклад, де „перековують" бандитів самі бандити в ще гірших бандюків.

Для цих двох груп у суспільстві слід створити спеціальні програми з подальшого працевлаштування та контролю правоохоронців за їхнім подальшим життям. Так, спершу це було б не дуже прийнято в суспільстві, але з часом цих людей припинять боятися, адже їх постійно контролюють. З врахуванням того, що більшість крадіїв після тюрми знову йдуть красти – це абсолютно виправдано. Щодо прав людини, то доведеться потерпіти, адже суспільство мусить переконатися, що ви не перетворилися за ґратами в професійно підготовленого монстра, як це часто трапляється!

Третя група – ті, хто потрапив за грати незаконно. Тобто його просто підставили або „повісили" справу. Для допомоги таким людям варто створити організацію, аби з них таки знімали гриф „засуджений" і гарантували влаштування на роботу та підтримку в подальшому житті.

І, нарешті, четверта група - це люди, які не заслуговують на подальше життя разом з іншими. Це суб'єктивна думка але... вбивці, кати і ґвалтівники. Це люди, яких повинна чекати якщо не смертна кара, то „око за око", тобто повернення всього, що здійснили вони. Після цього названі злочини зникнуть як вид! Для цих людей, за винятком певних нюансів, наприклад, якщо вбивство здійснене в стані афекту, потрібно не допускати подальше життя в суспільстві. Звісно, і для них потрібно створювати психологічні виправні заклади, але умови там повинні були б бути мало не пекельними, аби зі сформованої особистості, яка здатна на те, щоб зґвалтувати або відібрати життя в іншого, створити нову людину, цілком відмінну від попередньої.

А для всіх, хто не зміг виправитися, створювати резервації. Ну не повинні такі люди ходити по вулиці, щоб там не говорили! Вбивцям, катам і ґвалтівникам навіть клеймо потрібно ставити! Фізичне, те, що ставлять на фізичному тілі, як в середньовіччі. Жорстоко? Начебто й так, але наразі вбивства – це проза дня, а зґвалтування – взагалі стали „як добрий день". Мабуть, в жодні часи не було такої кількості злочинів, як зараз. Боялися... Бо за крадіжку відрубували руку, за вбивство – закопували разом з жертвою. А зараз вбивства і знущання – куди не глянь.

 

Звісно, всі перераховані вище методи можливі тільки в країні з абсолютно ідеальним законодавством і міліцією. Тобто там, де нікого ні за яких умов не посадять, якщо людина невинна. Детектори брехні, психологічні тести, самовіддана робота міліціонерів, а не тих людей, які сміють називатися ними в нашій країні – все має бути спрямоване на те, щоб покарати тільки тих, хто справді щось здійснив.

І за це правоохоронці мусять відповідати головою. Буквально! Насправді ж вся сучасна система покарань та адаптація після в'язниці зводиться до відбувайлівки – людину запроторюють (часто невинну), там з неї роблять моральну каліку, а далі вона виходить у цей світ і бачить його вже „в клітинку". І цю моральну каліку, навіть якщо вона захоче стати людиною знову, всі стороняться і бояться. Або інакше – поважають і ненавидять, якщо достатньо велика „птиця". А цього б не було, будь у людини диплом з психологічно-виправного післятюремного закладу і правозахисні громадські організації за спиною...

 

 

 

Фото www.radiosvoboda.org

Поділіться з друзями: