Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


04 Бер 2014

«Підступи ворогів» або Звідки взялася соцмережа?

Читайте більше в рубриці Вікторія Черемис - колонка
 

Хто вигадав соцмережі? Чию голову вперше захопив цей інформаційний монстр? Всесвітній таємний уряд? Злі іншопланетяни? Нечиста сила?

Сидить нечистий в соцмережі − і раптом, я-а-ак лясне себе по лобі.

– Що сталося? – питає секретар.

– Як я не здогадався? Треба ж було дописати під десятьма заповідями „місце для коментарів”. Ми б ще тоді світ завоювали...

 

Уявімо собі, що в соцмережі зареєструвався очільник контори під назвою П.Е.К.Л.О. Ну, самі розумієте... Так от, я впевнена, він закине реальне своє фото (чим страшніше – тим більше буде лайків), підпишеться реальним ім’ям, закликатиме „ненавидіти бидло” і стверджуватиме, що головне в житті – „не бути сірою масою” (ознаки останньої не вкаже). Ураховуючи, що подібних сторінок в мережі достатньо, щоб викликати у пацифіста бажання схопитися за автомат Калашникова, то скільки ж це може нечисті сидіти в мережі? Як засвідчує моє спостереження за подібними сторінками, френдяться до таких „культурних передовиків” сотнями. Звісно, кожен має право на свою думку, але для любителів вилити все добро, що є всередині душ... ну гаразд, того, що мало б бути душею, треба створити окрему соцмережу. І назвати К.Л.О.А.К.А. Щоб усе було зрозуміло.

Десь читала, що якби сталося друге пришестя Христа, то йому б довелося створити власне шоу, аби його слухали, а якби повернувся Мерлін, то став би найбагатшим на світі бізнесменом – надавачем магічних послуг... І справді, мандруючи „Контактом”, розумієш, що поняття „добро” , „зло” і „чудеса” стали для людей чимось на зразок „фірма а”, „фірма б” і „комерційний проект”. Хто себе більше прорекламує і стане моднішим, того й оберуть. А чудеса – це не чарівні палички і вміння літати, це для сучасників в їхній більшості – фінансовий фарт. Отак-от. Насмішка над чужими почуттями і вірою (бодай у щось, хоча б у барабашку) стала писком моди. Та, власне, чи ці люди не насміхаються над собою...

Уявімо, до чого дійшло б, якби в мережі завели сторінки ті самі темні сили. Отож міг би бути створений „паблік”, де б продавали душі... Молодь би це робила жартома, в обмін на лайки... Не вірите?

Спробуймо пошукати „пабліки” з продажу душі. Ось, будь-ласка, на мій запит – 20 результатів. У деяких гуртах – кілька сотень учасників. Деякі групи – відвертий фейк. Інші засновані чорними чаклунами, і це не мій висновок, а офіційне представлення засновників подібних „пабліків”. А треті... За душу обіцяють будь-яке бажання виконати. Проводити журналістського експерименту не буду... Без коментарів. Хто насправді заснував ці соціальні групи і на що наражаються ті, хто жартома запропонує купити їхню душу? Врахуємо, скільки у „Вконтакте” дітей і людей, що, психологічно не вийшли з дитячого віку, або просто настільки не вірять з „всілякої чертовщіни”, що вирішать „пожартувати”. Я б особисто закрила весь „Вконтакте” тільки через загрозу їхній душі. Але так уже не зробиш. Бо довелося б закрити весь Інтернет.

І добро, і зло стали для багатьох грою. Адже соцмережа – це гра в життя, чи не так? Змінився настрій – змінимо статус. Хочемо дізнатися щось нове – поліземо читати „паблік” з цитатами замість книги.

Прагнеш змін в житті? Спершу ж треба змінити сторінку вконтакті, або взагалі завести нову!

Ким же ми нині є – все ще людьми, чи вже ляльками, навіть не гвинтиками механізму, а пікселями на екрані – безликими, котрі змінюються залежно від програми, яку хтось передає по телебаченню? І таємничий хтось грається нами. Хто? Може, той, кого я описувала на початку матеріалу? А може, якийсь таємний уряд, що хоче заволодіти розумами громадян? А може, іншопланетяни? „Залишились такі наївні”, – скажете ви, все це звісно фантастично, але чи  повірила б мені моя прабабуся, що я зараз сиджу, і без пера і чорнила пишу текст? Усе на світі – фантастика. Але хтось хоче, щоб ми думали інакше. Ми звикли вважати містику дурницями, – проте чи не містика, коли сорокарічна тьотя або дядя сидять перед монітором і лайкають якісь записи, навіть не запитуючи себе, навіщо і на що витрачають дорогоцінні хвилини свого життя, або фотографують свої сніданки, чи пишуть щось на зразок „пішов жувати котлету”...   

„Весь мир игра, а люди в нём актёры”, – сказав хтось із великих і явно „накаркав”. Бо таку іграшку, як соцмережа, не можна давати дітям. А більшість осіб з 20 до 50 років включно, як виявилося на перевірку соцмережею, психологічно – потребують дитсадка. „Вконтакте”, „Фейсбуки” і „Однокласники” більше схожі не на місце швидкого зв’язку з друзями, а психологічний експеримент, якого наша бідна незріла психіка не пережила. Пам’ятаєте мультик „Валлі”? За його сюжетом люди забруднили планету і, лишивши там тільки роботів, які б прибирали сміття, переселилися жити на супутник. Як весело там жилося! Товстелезні туші тамтешніх жителів цілодобово відпочивали на кріслах і, втупившись у монітор, „жили”. Через скайп спілкувалися з друзями, що сиділи поряд, робили покупки і дивилися телевізор. Більше, власне, нічого вони й не робили. Тоді питання: чим життя сучасних „завсігдатаїв” соцмереж відрізняється від життя цих героїв.

У мережі ж нині живуть і діти, й дорослі. Батьки не натішаться, що їхні діти, які раніше вирушали на подвиги на зразок нічних вилазок на кладовище для „махача” з недружніми готами чи на стрибки без парашута тепер просто зафрендяться в „паблік” на відповідну тему. Але якщо захочуть спробувати марихуани – то спробують. Тут уже будьте пильні, любі батьки. І якщо ваші діти захочуть стати злодіями, то в мережі для цього теж безліч можливостей. Тому не треба вже так покладатися на соцмережу. Діти ж можуть бути таки спокійні за батьків: „Однокласники” затягнуть дорослих на той час, поки вони мали мучити своє чадо увагою.

Молодь! Зверніть увагу на те, як інтелектуально проводять час ваші батьки в мережі – ми живемо в чудові часи, коли дитсадківець і його мама-тато грають в одну й ту ж гру з одним і тим же блиском в очах. Збери з фрагментиків тваринку... Знищ усі кулі одного кольору... Та-а-ак, якби неандертальцям довелося грати в таке, вони б ще досі обирали між березою і дубом – куди залізти?  Людство деградує. Кому ж вигідна таке знищення людей як виду? Все ж схилимося до версії, що соцмережі придумали злісні інопланетяни? Міркуймо далі.

Інтелект багатьох користувачів соцмереж знижується, про це зазначають вчені. Раніше всі обговорювали те, що їх хвилювало, наживо. Тепер же для багатьох на вираження людської душі є діалог, який передбачає максимум слів десять. На практиці ж молодь пише одне одному в повідомленнях від одного до трьох слів. Як величне створіння під назвою людина може вмістити свою душу в одне слово? Вечірні балачки під приглушене світло і гарячий чай лишилися, просто співбесідники сидять в різних квартирах, і їх розділяє монітор. Він стоїть між нами і нашим життям, цей монітор, а ми й не помічаємо, що світу не лишилося, лишився монітор, місце для записів і статусів... Місця для нас не лишилося.

„Розділяй і володій”, – казав Цезар. Посіяти розбрат між серцями мріють працівники Пекла. І у когось, чи то спецслужб, чи то в учасників світової змови, чи то в працівників контори під назвою А.Д. – вийшло. Для багатьох закоханих у соцмережу все стало несправжнім і примарним: і люди на вулиці, й почуття, і пташки на небі, й земля під ногами. Справжня тільки стіна у „Вконтакте” чи „Фейсбуці”, лайки – то людська любов, пости – то наші думки (одним реченням), статуси – то наша душа. Звучить для людини, яка ні разу не була в соцмережі, дико. Але якщо побути там трохи (тут я все-таки поставила журналістський експеримент і спробувала жити „мережним” життям тиждень), то починаєш ловити себе на тому, що кожного разу, коли думаєш, підсвідомо бачиш перед очима білу стіну, сині плашки, зліва чи справа вгорі фото чи картинка, і думки – як пости, мандрують стінами...

 

Психологи можуть дружно застерігати про кліповість мислення, коли для людей прочитати більше, ніж три речення, це вже ”багато”, вони можуть запевняти про шкоду спілкуванню і адаптації особистості в суспільстві, можуть кричати, що соцмережа – джерело залежності від власної самооцінки і незгод у стосунках. Я буду завжди стверджувати, соцмережа – це дещо більше. Це те, до чого люди виявилися неготові. Людина, яка зайшла в соцмережу, думає, що живе... Раніше, аби перевірити друга, треба було його повести в гори, пройти разом воду, вогонь і мідні труби. Зараз – достатньо спостерігати, що друг лайкає і коментує твої фото, виражаючи своє захоплення на зразок „+1”, „лайк”, „няшно”, „ну просто красота”! Уявімо коментарі під скрижалями про десять гріхів: „аффтар жжот”, „я б виконував”, „фігня”, „Магомет рулить!”, „аффтар, узбагойся!”...  Що справжнього залишилося у людей, які не можуть ставитися серйозно ні до чого? Чи справжніми лишилися вони самі?

   

 

 

Фото tsn.ua

Поділіться з друзями: