Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


18 Лют 2012

«Той Хто Пройшов Крізь Вогонь» - майже голлівудський фільм

Читайте більше в рубриці Олександр Солонець - колонка
 

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» сьогодні активно обговорюється. Критикують – достатньо агресивно – новий український фільм, як правило, люди, які здебільшого дивляться невибагливі серіали, тусуються біля якихось конкуруючих угрупувань або просто не сприймають щось таке «хохляцьке».

Інша справа – дискусії мистецькі, які відбуваються в дещо іншому форматі: сценарій, режисура, виразність сюжетно-композиційних кадрів, сцен і ліній, гра акторів, побудова кадру, декорації, спецефекти, «образи», типажі, знахідки і, врешті, гроші...

 

Ми йшли в черкаський кінотеатр «Україна» без епатажу, але з певними очікуваннями. Хоча допрем'єрні інтриги на зразок пришвидшення/перенесення показу трохи напружували. Фактично до останнього дня не було певності, що прем'єра відбудеться саме 11 лютого.

 

Та й рівень черкаського кінотеатру виявився, як ми уже писали, далеко не «комфортним». Ми не будемо, на кшталт деяких «патріотів», перетворюватися на таких собі гібридних куликів-страусів, які хвалять своє «болото», запхавши при цьому в це «болото» голову по самі... плечі.

 

Оминемо стільці, коливання проектора, квитки «сідайте де хочете» та інші «суб'єктивні» речі, як і «об'єктивний» мороз в фактично неопалюваному залі... Такий собі напівекстремальний «совок» із рукавицями на руках і з шапками на деяких глядачах (сам таки стримався з якоїсь містичної поваги до кінематографа), який найкраще рекламує піратські копії в інтернеті та їх спокійне споглядання вдома на дивані.

 

Втім, дякуємо кінотеатру за можливість переглянути фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Тут справді є за що подякувати, якщо ви його переглянули, абстрагуючись від усього іншого.

 

Врешті, забудьте про цей весь «совок». Це не має жодного відношення до фільму. «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» для мого реалістичного і навіть критичного погляду став несподіванкою. Відразу відкинув всілякі преференції «вітчизняному», «своєму», «українському», Іллєнку... Це все забуваємо і спостерігаємо саме мистецьке явище.

 

Так, фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» став кіноявищем. Принаймні першим достатньо якісним масовим художнім фільмом за останні 10, а, може, й 20 чи більше років.

 

Побудова кадру, операторська робота, сюжет, режисерські ходи, динаміка, акценти, справді художні сцени й кадри... І навіть спецефекти.

 

На 16 мільйонів бюджету Михайло Іллєнко створив майже голлівудський фільм. Не в найгіршому понятті, звісно, в плані «стрілялок» для «америкосів», але – в плані вміння будувати кадр, динаміку, сюжет...

 

Жанр такої собі історично-документальної основи, звичайно, визначив свої правила гри, як і свого любителя такого кіно. Шанувальники історичного кіно таки знайшли новий достойний фільм.

 

Можна по-різному сприймати містику та всілякі «язичницькі», химерні речі на кшталт перетворення на вовка головного героя, які нам влаштував Іллєнко у фільмі. Але вони внесли свою інтригу у стрічку.

 

Взагалі ця лінія «характерників» - досить яскрава. Думається, тут вклинилися ще якісь світоглядні «гвіздки» режисера. Інколи ці «цвяшки» творять цікаві художні сцени. Як от коли Іван «замовляє» вовка, а потім вчить індіанських дітей пісні «Била мене мати березовим прутом», щоб «помиритися» з хижаками.

 

Або в сцені втечі з радянського концтабору.

 

Ця язичницька містика наповнює весь фільм, однак вона – не абсолютно «космічна». Тобто стрічка попри все не втрачає зв'язок з реальністю і не стає якимсь напівбожевільним кіно чи суцільним потоком сирих кінопроб.

 

Треба сказати, що тут була дуже серйозна небезпека. Небезпека – від красивого поняття «поетичне кіно», яке встигли промовити автори фільму.

 

Адже ця фраза часто ставала виправданням для українських кіношників, які ховали провали режисури, сценарію і так далі за цим таємничим «кодом». Мовляв, це кіно не для всіх, це кіно для обраних, це «поезія кіно» та інші нісенітниці.

 

Певним винятком був хіба «Мамай» Саніна, хоча і тут можна дискутувати про формат озвучування, сцени «баталій», але не про це зараз. Ну і не будемо згадувати «Тіні...» та інші «старі» фільми.

 

Так от «Той» не прикрився «поетичним кіном», щоб виправдати низький рівень якості. Водночас поезії кіно там достатньо.

 

І це мене чи найбільше порадувало. Нарешті. Нарешті художній фільм, який претендує на якість.

 

Крім того, на відміну від іншого «поетичного», тут режисер вимальовує кожну деталь не по «півгодини», наче не знає з якого боку до неї підійти, а миттєво, акцентовано.

 

Перші ж кадри заспокоїли мене: принаймні повного провалу не буде. Під кінець я зрозумів, що фільм загалом вартий перегляду і достатньо якісний для того, щоб я порекомендував його переглянути іншим.

 

Звичайно, можна знайти якісь «недо»... Як на мене, кінцівка вийшла дещо розмита. Та й друга половина фільму наче загалом менш яскрава. Під питанням кульмінація, розв'язка...

 

Деякі сцени – теж не зовсім зрозумілі. Скажімо, доволі важлива історична сцена зустрічі нашого індіанця з радянською делегацією. Замість драми вийшла комедія. Публіка, побачивши братів Капранових, просто посміялася. Отут на загальному фоні фільму якраз і бракувало динаміки, емоцій... Натомість – втома акторів, яка зливається із втомою глядачів.

 

Так само – сцена смерті Люби (актриса – Ольга Гришина). Вона немов губиться і залишає дуже багато знаків питань. Тут також варто було б зробити дуже чіткий акцент.

 

Однак загалом «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» вийшов гарним. Чого варта оця лінія «лелек», яка проходить крізь стрічку.

 

Коли переглядаєш оцей момент, коли Іван із товаришем-учнем на літаках проводять лелек через лінію фронту - аж подих забиває. Просто знахідка режисера та сценаристів.

 

Любов у фільмі починається шикарно – сцена купання дуже романтична...

 

Потім – любов сувора й навіть жорстока. Без зайвих слів та прелюдій.

 

Утім, нечисленні еротичні сцени – вишукані. Їх, врешті, заміняють лінгвістичні любовні вправи, коли кохані вчать одне одного своєї мови – української і татарської. Вчать мови кохання...

 

Далі - актори. Порадували. Що тут ще сказати? І немає жодної провальної чи посередньої ролі. Дійсно порадували. Навіть не виділиш нікого.

 

Одним словом, браво. Сподіваюся, це початок нової української ери кіно.

 

Фото - "ІнсайтМедіа"

Поділіться з друзями: