Мокнути під дощем - насправді велика насолода. Власне, отримали її з сином увечері, коли в Черкасах через півгодини дощу на Митниці вирував справжній «потоп». Звісно, купатися в дощі восени - не таке блаженство, як дощові процедури влітку. Втім, ми дозволили собі це зробити. Потрібно було бачити обличчя дитини! Відірвались, як то кажуть, від душі.
Спершу дощ дріботів спроквола і ми сподівалися швидше потрапити додому. Проте не сталося, як гадалося. Дощ не вщухав, а навпаки - падав-ішов-лив-біг усе мерщій та мерщій. Як справжній стаєр. Дитя ж відчуло сравжню насолоду: сміялося, стрибало...
Коли почалася злива, я запропонував таки сховатися. Однак син продовжував танцювати під дощем, сміючись, і ніяк не хотів втрачати цього дощового задоволення.
Після кількох спроб я, врешті, вирішив не псувати дитині кайф, заганяючи його «в рамки». І ми дозволили собі маленьке шаленство - досхочу покупатися-подуріти під зливою.
Особливо весело було, коли я переносив чадо через річки-калюжі, а він у цей час співав за Джимом Керрі «I believe I can fly, I believe I can touch the sky».
Врешті, мокрі до нитки й задоволені ми дійшли до будинку. Усі клопоти й «чаклуваня» над одягом-взуттям почалися вже пізніше. І хоч усе це ще досі мокре, проте іноді можна собі дозволити трішки «божевільності». Інакше просто дуже нудно.
Усе ж дощ - це чудо. І осінній дощ - також. Очищає від зайвих думок та емоцій. І наче єднає тебе з «космосом».
Фото
