Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


17 Квіт 2014

Сьогодні я мав померти. Та не вмер…

Читайте більше в рубриці Ніна Поліщук - колонка
 

Сонце сідає якось по-чужому. Вдивляюся в темряву кімнати. Десь тут вона була… ну десь же ж тут… ондечки. У теплому коці, щільно притуленому до її завжди розправлених, крилястих плечей, там завжди сидів її усміх – біля вікна, що навпроти.

А ось вже віє трав’яним чаєм і кіт, такий приткий і зухвалий, вже розм’як на її колінах й покірливо муркоче. Ковзнув сірник, ледь-ледь тріскотить новенький фітіль свічки з церкви. Очі її вже були завішані часом й горем, тому відмовлялися бачити літери. Кожного вечора вона сідала окрай вікна, крізь яке продирався мороз, куталася, підпалювала свічку й дивилася на неї, доки та не згасала зовсім. Не вона, свічка…

Погляд той був пильним, ніби той каганець писав до неї листи чи то з неба, чи то з минулого. І усміх! Господи, як я, виявляється, любив той усміх, коли вона вдивлялася в палаючу безодню, а понад тим – коли вона зненацька оберталася в мій бік. Мовчала… мовчала й так бува зазирала в очі, ніби там було продовження того одкровення, яке давала свічка.

- Йвасю, ходи разом посидимо – он де, глянь, небо займається, - мова її, мов тепле молоко матері. Так безпечно було її слухати, шкода, що говорила вона рідко.

Ой рідко! Як же ж рідко Я до неї говорив, як рідко милувався нею. З часом звикся, притерся, забувся молодечий запал, молодечі правдиві почуття. Та й вона не вимагала, не була з тих сварливих баб, що завше чоловікові дорікнуть, насваряться та ще й друзів з хати повиганяють. Ні-ні, вона завши тільки усміхалася… хоч як би боляче їй не було через моїх ґедзів в голові.

- Йвасю, ходи разом посидимо, - казала вона мені й уже ж її усміх всотувався з бережливим тремтінням в моє серце, вона вже й бува брала мою руку – свої простягала. А я зайнятий, черствий рідко простягав свою мужицьку лапу, мовляв: що то за бабські штучки – посиденьки, розмови, мовчання; романтика – то діло молодих, а старим вже тре про статок і добробут піклуватися. Ой рідко!

Та й нашо був той статок? Кому теперка тії два будинки, корови, городи…? Кому, як Бог дітей нам не послав. Здається, тільки от-от зараз розумію, чому не послав. Бо ж кому дозволено з неживими паруватися? А я таки був неживий – її життя нам двом вистачало, а подекуди я того життя надміру забирав своїми сварками, доріканнями, непорозуміннями і все на порожньому місці. Тільки-но тепер розумію, що невдоволений був через те, що знав – я не можу виправити ситуації, не можу бути сильним. Бо усе наше життя сильнішою була вона – своєю усмішкою. Вона мене заспокоювала, не раз – ні-ні! не радила – а якось непомітно підводила до слушного вирішення. І повсякчас тебе приголубить, обійме, щось добре скаже, подякує. Я ж їй рідко дякував. Ой, Господи, як же ж рідко!

Розумію, Боже, чому ти їй не дав дітей, бо вона вже мала одного – мене. Одного мене – неживого, якого без упину треба було напувати життям, тою усмішкою…

Світанок надходить якось по-чужому. Сьогодні – чи то пак вже вчора – на цей раз не вона, а я поставив свічку біля голови своєї чарівної дівчини, коханої дружини, люблячої матері, усміхненої старенької. Я так ніколи до неї не звертався, тільки тепер, коли мені тут самотньо біля вікна, а їй .. ні, їй не самотньо – вона з Богом. Сьогодні вона усміхнулася востаннє, й тепер свічка дивиться, як її життя догоряє… на нас двох. Сьогодні я мав померти. Та не вмер…

 

Та, що догорає

 

 

Фото xn--80aqafcrtq.cc

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему