Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


25 Серп 2014

Сльози

Читайте більше в рубриці Ніна Поліщук - колонка
 

Вона плакала. І плач той був тихше вічності. Чому? Для кого? Навіщо? Здається, сенс цих питань стікав повільною цівкою крові додолу… А дощ усе лив і лив, все змивав і змивав. Змивав усе, без залишку. Тепер вже точно нічого не болітиме.

А сльози виходять на волю, їх не спиниш після стількох років ув’язнення, утримання. Ось одна обігнула вицвілі вії, скотилася до внутрішнього кутика і зронилася, усе так само додолу, так само шкереберть. Другу змакнули рукою, третю розтерли по щоці, як небажану пляму, та її слід лишився. Четверта, п’ята, шоста приймає естафету. Все, їх уже не спиниш. Почався дощ, знов і знов. Приплив-відплив. Відплив, далеко відплив, він точно не повернеться. Це був Час…

Так, це був час безтурботності, квітів у букетах, цукерок у фользі, легкого блюзу чи регі в колонках. Тоді ходили босоніж по свіжесенькій вранішній траві, по теплому піску, ногами збивали кульбабки, і вони летіли швидше за поцілунки і обійми, аж ген-ген за обрій. Затишно, рідно, просто і нечувано спокійно. Так, це був Час…

Магнітофон розбили, інтернет вимкнули, енергозберігаючі лампи визнали шкідливими, як і слова про кохання, прощення і свободу. Брехати не хотілося і не було сенсу, як і жити. Але шлях тривав, спинитися тут для роздуму і спочинку здавалося неможливим, адже це автобан – менше 60 км/год їхати не можна. Тож минали люди, дні, машини, кульбабки. Все минало повз, нічого не залишалося у, з… Багажник був забитий, салон теж, усе хотіло спочинку, та треба їхати далі, далі, далі. Вйо! Хронічне невстигання – хронічне серцебиття знеживленої, знежиттєвої людини. Винних немає, є тільки слабкість і жаль до себе надміру. А дощ все періщить і періщить, все змиває і змиває. У нього немає графіку і поспіху, лише його суть і природа, лише він сам.

Приїхали. Дорога обперлася об морпорт. Далі тільки море, тільки незвідане, тільки нове. Що робити? Шкода лишати машину… Салон порожній, багажник теж. Усе опинилося на борті корабля, усе і ще щось з цим… Що? Але щось таки відкололося.

Темний закапелок душі, чи то каплички, старої, майже забутої. Крізь щілини пробиваються струни світла, вони освічують тільки вівтар, та й то несміливо. Кому ж тепер той вівтар? …Свічки тріщать якось беззвучно. Тут нікого, окрім мене і цієї жінки. Вона плаче, я списую її сльози.

Затихає і ось знову щось нахлинає, заходиться і плаче. Це не вона, вона не хоче, витирає ті кляті сльози, задушує схлипи, закривається руками. Ми не любимо здаватися слабкими, не хочемо почуттям дати волю, так і є: ми ув’язнюємо почуття, натомість шаблонність і рутинність ув’язнюють нас. І як настає момент, коли ніби виходиш у відпустку (звичайно, не на довго), скидаючи кайдани щоденності, раптом відчуваєш себе голим королем, таким беззахисним і маленьким перед своєю справжністю, в яку досі не можеш повірити.

Вона плаче, все більше і більше. Так стікає солона річка горя, так плавляться кайдани «самовиховання». І на сьогодні це не все. Вона буде плакати ще багато разів, частіше, ніж дотепер, а тим часом її пустельна душа набуватиме рис місцевості, де можуть жити люди, природа, вона сама, де знайдеться життєдайна волога любові. Так, це буде, але, на жаль, опісля того, як щось таки з усім тим бедламом з багажника і салону відплило на тому кораблі. Щось, що таки найбільше потребувало тої життєдайної вологи.

Часом для нас і наших дій буває занадто пізно… Час минає, а сльози приходять згодом. Вона ще довго сиділа на лаві, де стільки століть безліч людей плакали, молилися, просили прощення, давали обітниці. Вона ж лише дивилася на сонячні струни, і плач її був тихший за вічність, що вже тримала її за плечі, що от-от мала її назавжди розчинити в собі.

- Занадто пізно, та все ж, для мене це дуже важливо, - сказав хтось позаду захриплим від мандрівних вітрів голосом. «Важливо» - віддалося луною в храмі і застигло перед Вічністю.

 

Та, що спостерігала

 

 

Фото pressing-issues.blogspot.com

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему