Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


20 Трав 2014

Раніше, а тепер...

Читайте більше в рубриці Ніна Поліщук - колонка
 

Щойно почав займатися світанок. Лінію неба і води роздирає вогняне око. Зазвичай йому всі радіють, от і я... мимоволі. Відчувши перші проміння на своєму обличчі, мляво відкриваю ошатні двері мого ошатного намету на не менш ошатному пляжі. Не знаю який це пляж, яка країна, котра година, який день, місяць. Навіть і не думайте пхатися до мене з такими важливими для вас питаннями. Для мене, як і для всесвіту – це космічний пил. Нічого не змінюють час і пора року, соціальний статус і наявність нулів на власному рахунку, каблучка на пальці й волога від поту футболка, бо ходила сьогодні в спортзал. Я так захотіла. Зміна – це людина, що поруч. Та й до таких змін не прагну.

Набираю повні баки легень йодованого повітря, до обличчя тулиться прохолодний вітер. Руки всотуються в теплий з вечора пісок і поволі здіймаються вгору. Привіт, Сонце! Як тобі спалося? Як там Америка чи Європа на іншому боці, Сонце? Ти заходь частіше, бо без тебе тут прохолодно. Ну хочеш, я намалюю твій портрет на долоні? Ой тільки не крути пальцем біля скроні! Сама знаю...

Добре, давай поговоримо. А? Хочеш знати, хто я? все смієшся... ну добре.

У дитинстві я мріяла допомагати людям, тому не один раз ставила підніжку кремезному п'яному сусіду, який кожну п'ятницю напивався до чортиків і плівся додому сваритися з тіткою Марією – наша сусідка. Після таких «разборов пальотов» Марія не раз ховала синець, що темною півонією таки виглядав з-під золотистих пасм густого і пахучого волосся 35-річної вже тітки-сусідки. Марія працювала в місцевій пекарні. Прокидалася о 5 ранку – подоїти корову, запарити дерті свині і качкам трохи, позбирати яйця й помити їх, натерти олією, бо ж спродати ще на базарі можна, приготувати сніданок і чемною усмішкою, так, ніби вчора він янголом благої вісти увійшов у дім, розбудити ненависного чоловіка. Маріїні руки й прали брудну білизну, й виривали бур'яни на городі, і бережливо вимішували тісто, та найчастіше – похапцем змахували сльози між секундами, що випадали з напруженого графіку. Марія не мала дітей. Ось уже 15 років її чоловік, а точніше – алкоголік, що ділив з нею ліжко, не рідко й на людях кепкував з «порожньої» Марії, яку «й Дух Святий не здатен запліднити».

Одного разу через чергову мою підніжку ненависний мені алкоголік впав лобом на сокиру, що він з нею ще у переддень кидався на Марію. Спустив дух на місці. Зло ж бо повертається. Марія, звичайно, побивалася, бо який-не-який, а все ж чоловік. Та за кілька років побралася з Миколою, що ще парубком випасав замість неї череду. І – о чудо! – за рік Марія сповила первістка. Тоді я подумала, що то від Святого Духа, що змилостивився над жінкою.

Отже, моя місія з допомоги людям закінчилася, адже одна людина, виходить, з моєю допомогою стала щасливішою. Так я вирішила навчатися «великих премудростей». Подала документи в універ на філософський факультет. Писала курсові, дисертації увесь час захищала честь універу на конференціях, міжнародних семінарах, планувала – ні! – не залишатися на кафедрі, що полегшує життя молодому науковцеві – типу не харишся, відчитуєш по декілька лекцій вдень, щось там пишеш зі студіками та й по всьому – я ж хотіла піти «підвищувати рівень освіченості», йшла «в маси», щоби кожна масна від власного жиру продавчиня у м'ясному ряді могла визначити сенс свого життя й бути щасливою від найменшого усміху своїх клієнтів.

Хотіла, щоб усі люди стали добрішими, щирішими, щоб мертві не хоронили мертвих, щоб спасіння не було клопотом самого ж постраждалого. І я вже бачила світле майбутнє, яке втикалося носом у вдячних дітей, люблячих батьків, у сповнені благословенням закохані пари, у шанованих мудрих дідуганів. Це «недалеке» не боялося, не заздрило, не дивилося з-під лоба, його серце не кривило, а розум промовляв усе відкрито, без затаїння, без угоди. Усе було під покровом любові, що і є свободою. Але...

Її звали Соломея. Чорні очі, довге чорне волосся, та й ходила вона останнім часом у чорному. Ми зустрілися в порожній білій кімнаті, тут було забагато світла, так, що втомлена дівчина змушена була щуритися, а подекуди вона й зовсім сиділа з заплющеними очима. Тепер її очі випікає сонячне проміння, настільки вони стали знесиленими після щоденних сліз. Тоді я була таким собі неофіційним волонтером в психіатричній лікарні. Мене цікавила психологія та я все ще думала, що можу допомагати людям ставати щасливішими, це стосувалося навіть психічно хворих.

Соломея проходила курс терапії, який призначають у випадку постабортного синдрому. Та все, як виявилося, було набагато складнішим – 19-літня дівчина, яку ніби з хреста зняли, за один місяць 5 разів намагалася покінчити життя самогубством. Вірно, таки зняли з хреста декілька разів. Та лікарі не хотіли морочитися з 5-разовим самогубством у діагнозі й перед комісією, тому й приписали Соломеї: «Знаходиться у стані затяжної депресії через учинений аборт». Так, вона вбила свою дитину – захотіла вбити й себе.

- Я втомилася, Господи! Забери мене, будь ласка. Чи мені тепер вже не до тебе звертатися, якщо я вчинила такий страшний гріх? Я все ще вірю в тебе, в те, що ти мене чуєш і навіть колись простиш і відпустиш. Ти ж Господь, у тебе ж любові вистачить на всіх...

Хоча... знаєш, тепер, коли мені більше нічого втрачати – ні дитини, яку ж сама вбила, ні коханого, ім'я якого досі боляче згадувати, ні сім'ї, якої й ніколи не було, ні родини, що від мене «гулящої» відмовилася, ні рідних, ні друзів... навіть і мене в мене немає. Що ж мені втрачати? Життя? Так воно ж і так не моє – твоє ж! Ну що? Так забери цяцю, бо я вже виросла з неї. Дякую за користування, та більше немає сил носити це твоє важке безсенсовне життя...

Навіщо ти взагалі дозволив мені народитися?! Що? З великої любові я була народжена? Та тьху! Мати вийшла за батька з розрахунку, то й з розрахунку й народила. А батько? Батько все життя коханок мав – від нього вимагалися тільки гроші для маминих сукенок, шкіряних мештиків, для золота, починаючи від її пальців і закінчуючи масками для обличчя із домішками дорогоцінного металу. А, ну так! Гроші окрім того були потрібні для утримання доньки, яка чомусь все одно завжди вимагала уваги, навіть, коли даси на пару сотень більше зі словами «не заважай, візьми гроші і купи собі все, що треба». А родичі? – їм теж гроші. А друзі? – їм теж гроші. Гроші, гроші, гроші. І так все життя...

Потім зустріла Святослава і щось таки святе в мене запало. Кому ж, Господи, як не тобі знати, як я його кохала! Та які там кіно, фліртування, перші поцілунки і романтичні побачення, якими так марили всі дівчата довкола? Ні. Ми могли годинами сидіти на пагорбі за містом і мовчки дивитися в одну й ту саму мовчазну зелень небокраю. Ми тікали від усього світу, що довкола, чи то світ втікав від нас, як від прокажених. Здається, люди не помічали нас. Та й не треба! Ми могли зірватися раптом і сісти в перший ліпший електрон і майнути десь, відрахувавши сім станцій – наше улюблене число. Ми ніколи не сперечалися, не чекали й не ображалися, не пояснювали й не допитували. Ми розуміли один одного, мабуть, як більше ніхто на цій планеті. Ми були молекулами в просторі, що можуть бути далеко одна від одної, але ніколи окремо. І найціннішим у нас було оте «МИ», що всоталося, схоже, ще з нашого найпершого подиху у смердючих родильнях нашого міста. Так ми дихали 4 роки... мої батьки були проти. Пам'ятаєш про гроші? У Святослава їх же ж було не вдосталь.

...Так, Господи, я сама у всьому винна. Коли я дізналася, що вагітна, тоді ж треба було їхати зі Святом куди подалі. Та я дозволила йому піти до батьків, сподіваючись на їхнє розуміння. «Що ж я злодій якийсь, щоб тебе викрадати. Давай візьмемо шлюб – ми ж кохаємо один одного. Тільки-от ідемо взяти благословення у твоїх батьків», - переконував він.

Та чому ж я тобі це все розповідаю? Ти ж й так усе знаєш... Поясни мені одне – чому він пішов? Чому лишив? Невже ж так злякався? Де він зник? Чому не приходить до лікарні? Хоча.. ні, хай тепер вже не приходить.

Знаєш, Господи, і це мені краще не знати. Мені байдуже, все байдуже. І сьогодні, і завтра, і післязавтра, і потім я все одно буду різати вени, вішатися, стрибати з вікна, аж допоки мій ангел-охоронець, чи то пак – мій ангел-кат не відвернеться і ніхто не врятує мене. Якщо я не помру зараз, то я й так вмиратиму кожен день. Господи, я вже не жива! Ти ж бачиш!

Соломея скрикнула і замовкла. Вона тихо повалилася на лівий бік, з її очей скотилися ще дві нові сльозини. Дівчина лежала ніби непритомна. Я її бачила через шпарину, тому не могла розрізнити, чи вона дихає. Мерщій побігла за медсестрою.

Тоді був ранок неділі Святого Воскресіння. Соломея померла – серцевий напад. Її родичі відмовилися ховати дівчину, тому всі необхідні процедури зробили байдужі санітари психлікарні. За два дні Соломею поховали на переповненому кладовищі за містом. На похорони ніхто не прийшов – ні родичі, ні друзі, ні однокласники, ні Святослав ... нікому непотрібну накрили кришкою гробу, забили величезні цвяхи й засипали землею. Я йшла остання від її могили – чимось вона мене притягувала. У голові Соломея постійно казала свою останню молитву, висповідалася, бідося. Нікому про це не говорила – нехай буде зі мною, всім й так байдуже. Коли вже виходила з кладовища, озирнулася і побачила стрункого хлопця біля свіжої могили (страшне словосполучення), він схилився на одне коліно і водив рукою по липкому від дощу бруду так, ніби він хоче погладити померлу, ніби стирає з її щоки сльози, що тепер вже всотуються дощем у чорну землю.

Потім, скільки б я не приходила до Соломеї – любила з нею поговорити, помовчати разом - завжди знаходила біля її хреста свіжі ромашки. Схоже, Святослав не забув... або пізно згадав.

Дякую тобі, Соломеє. Ти мені дала зрозуміти, що люди не змінюються завдяки іншим чи за нашими проханнями, якими б переконливими вони не були. Люди змінюються і сенс їхній віднаходиться тільки тоді, коли вони того самі по-справжньому захочуть. Треба самому прозріти і бачити, адже скільки добра ти бачиш, рівно стільки добра ти отримуєш.

 

З тої останньої молитви ось уже минуло три роки. Вона й досі до мене говорить. Навіть не стільки вона, а та щирість і прозріння, з якими були вимовлені слова. Я вже не беруся комусь допомагати ставати щасливішими, віднаходити сенс, бачити прекрасне. Ні! Я просто йду і радію життю, його довершеності, а хто хоче – може йти поруч. Я нікого на запрошую і нікого не жену. Я сама по собі. І ви самі по собі. Це і є головне. І яка ця «самість» - теж цілком залежить від нас одних, а не від обставин, оточуючих, статусів і станів, минулого і майбутнього. Є тільки сьогодні і тільки зараз, і ви одні у всьому Всесвіті.

Щось не подобається? – Нумо, зробіть, щоб подобалося, щоб влаштовувало. Ніхто не заважає, бо всі так само дбають про те ж. Інколи ми просто надто переймаємося філософствуванням, роздумами, критикою інших, повчаннями. Перейміться собою!

Що? Ти вже заходиш, Сонце? Знову поспішаєш... ну що ж я тебе чекаю у себе. Заходь якось на чай – поговоримо. Можливо, й ти мені про себе розкажеш.

Випиваю теплий чай з ромашкою, дивлюся в спину Сонцю. Завтра встаю зі світанням, пакую речі й рушаю далі. Життя неймовірне. І я його ще не повністю обійшла.

Та, що вже йде

 

 

 

Фото angeladissected.blogspot.com

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему