Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


28 Трав 2014

Моя смерть

Читайте більше в рубриці Ніна Поліщук - колонка
 

У мене є вибір: лезо, ампула, навчитись літати. Добре, що тут нікого немає. Це мій улюблений дах – недобудови тримаються на якомусь магнетизмі. Добре, що встигла вимкнути телефон, стерти пам’ять на жорсткому диску. Треба лишити після себе якомога менше спогадів. Добре, що зараз квітень і сонце таке м’яке на заході. Я люблю тебе, Сонце! Дивно, не відчуваю холоду, навіть жодної краплинки тривоги чи сумніву. Так хороше тепер! Коли вже от-от маю дописати свою автобіографію, і чорнила ще так багато. Гармоніє, здається, тут, серед зелені, на чужому будинку, у чужому місті, серед людей, що мене не знають, я тебе знайшла… Тільки-от що мені обрати?

Смерть чужої людини

Це не зі мною. Це ж надто віддалено. Ну зараз хтось помер, знову, і знову, і так кожну секунду. Я не знаю цих людей, мені їхня смерть видається звичайною стрічкою новин. А за ними теж хтось плаче, біткається, для когось вони були єдиною надією, сенсом життя, комусь вони додавали сили, втішали. І що, що тепер?! Як тепер тим людям, що залишилися наодинці (чи навіть нехай і всі разом) зі своїм, зі спільним горем? Як їм тепер бути. Їм би десь сховатися, подумати наодинці, а довкола стільки бажаючих поспівчувати.

- А ти чула?

- Га?

- Та ж Марічка Тарасова померла!

- Ой йо!

- Та-та, кажут люде, що так враз і злягла од тов невідомов хоробов. А ще кажут, шо то від тего, же взнала, як Тарас на сторону ходив до тої бісовки. Та така ж молода була, файна, така ж і завсіди привітається «Слава Йсу!», і хата в неї білена, і город сапаний. Ай йо!

 

І тут вже починається. Уже й забули про саму смерть. Та де? Людини ж все одно немає, а от історії, чутки лишилися, і нумо все перемивати й складати до поличок «Вмерлі нашого села».

І сходяться за день-два усі на виставу місцевого значення, що її один й той самий сюжет має кожного разу прем’єрний показ. А скільки грошей витратили? А чи доброго священика взяли? А чи дорогу домовину купили? А чи всі рідні плакали на похоронах? А чи мрець добрий вигляд мав…

Страшно вмирати чужою смертю. Страшно, але невідворотно… Ми з тобою теж комусь будемо чужими у своїй смерті, до, під час і після неї…


Смерть «від старості»

А тепер можна й вмирати… Руки не слухаються, ноги підводять, розум туманиться і зір ставить крапку у самого початку нового дня. Навіть не хочеться прокидатися. Я заздалегідь знаю, що сьогоднішній день буде для мене мукою, відплатою за всі гріхи, за учинені й невидимі. Так, я з цим змирюся… згодом. А зараз – важко, важко настільки, що хочеться мигцем встати, вилетіти на подвір’я, де ще малим бавився у лікаря й податися світ за очі, йти, доки ноги не відмовлять, доки руки не слухатимуться остаточно, доки розум не почне малювати райдужні картинки прожитого життя. Тільки тут, у спогадах, знайду свій спочинок, одраду… Тільки тут зможу знову вдихнути на повні груди, увібрати усі пахощі цього чарівного лісу, де ще малим шукав гриби, а молодим збирав суниці Їй… Тільки тут, у мареннях минулого, зможу знову всіх зібрати коло себе, поговорити з ними, які вже давно залишили мене на цьому світі одинаком. Зараз-зараз, зачекайте! Я ще ж не встиг сказати вам, як же ж сильно вас люблю, які ж ви мені милі і дорогі, який щасливий, що знав вас. Ну ж не йдіть!!! …мені без вас немає життя. Я ж тепер зовсім один…

Отак піти з дому, як старий собака у передчутті, й померти десь, щоб ніхто не знайшов, ніхто не плакав… з тих байдужих, які мене й не знали, які ніколи не чули мого голосу, не розділяли зі мною ні радість, ні смуток, яким не були відомі мої мрії… Вони просто йшли по лісу, можливо, збирали суниці комусь чи один одному й побачили бідного (як вони подумали) дідуся, якого, певно, серце схопило й він не дійшов додому.

А я не бідний! Я не хочу, щоб мене жаліли. Я прожив чудове радісне життя, пізнав його, принаймні намагався це зробити. У мене були найкращі друзі, у мене були рідні не по крові, а по душі. Так! Мене схопило. Тільки не серце, а життя. Схопило і міцно тримало, так, що я аж потріскався, але вцілів. А знаєте чому? Бо був не пластиковий, не скляний, бо все життя жив по-справжньому, справжнім, так хотілося… І думайте тепер, думайте молоді, зелені і штучні, що я не дійшов додому, що смерть мене отак зненацька вхопила за ногу. Та той дім завжди був зі мною, тут, доторкніться, під лівим ребром, де ще досі тепло. Адже дім – це там, де тепло, де затишно, де чекають. Тільки-от мене вже чекали на іншому світі, там мене чекали усі рідні, там мене чекає Вона…


Смерть немовляти

Янголи спускаються на землю й відразу ж летять до небес, щоб нагадати людям про своє існування, щоб нагадати людям, які вони немічні, які смішні у своєму уявному хисті «вміти все спланувати»; щоб нагадати про плинність і подекуди блискавичну миттєвість всього на цій землі, особливо – прекрасного; щоб навчити нас цінувати… Так вмирають немовлята. Люди ще не пояснили їм, як правильно говорити, блазнювати, сміятися і плакати, коли треба, а не коли хочеться. Немовлята вмирають мовчки… чисті…

Ось воно простягає до тебе ручки, мовчки зазирає в очі своїми бездонними черпаками, що відкопують з найтемніших закутків твоєї душі залишки людинолюбства, залишки щирих почуттів, порох совісті. Вони вдивляються в тебе, вони залишають тебе слабким у твоїй раптовій чуттєвості і йдуть вже на ручки іншому ближньому, якого зараз теж пройме до серця таке забуте відчуття умиротворення. Ви теж відчували на собі, в собі цей навіть лякаючий погляд, який, здається, щойно зійшов з небес, з інших  світів і не встиг припорошитися космічним (чи яким там ще?) пилом. Відчували ж, правда?

Усі натішилися, нараділи, що нарешті народили. Таки бідненька мама намучилася, виношуючи плід цілих дев’ять місяців. Таки татко натрудився, заробляючи заздалегідь на пелюшки, повзунки, колисочку. А тепер попереду довге життя, що складатиметься для батьків, у першу чергу, з обов’язків перед своїм первістком: дати їжу, одяг, дах над головою, гарну освіту, роботу, чоловіка/дружину і понеслися…

А любові, мамо-тату? Ну так, і любові, це ж і так зрозуміло, але спершу – матеріальний добробут. А радість, мамо-тату? Ну так, і радість буде, коли матеріальний добробут. А злагоду, мир між вами, мамо-тату? Та де, нам не до того, ми ж і так про матеріальний добробут для тебе дбаємо, дитино.

Немовля померло. Так раптово й тихо, так спокійно, не тримаючись ревно і жадібно за життя. Померло, погодившись, що далі буде далі й не оминути його. Мовчки, тссссс… непомітно, вночі, коли всі спали, натруджені, знурені, в очікуванні завтрашнього важкого дня, в очікуванні життя, повного обов’язків, до яких вони ще не готові, у які уярмили себе мимоволі, самі того не помітивши. Бо так треба.

Помирати мовчки. Помирати без великих сподівань на мене, без образ, без докорів і повчань, без того мимовільного уярмлення, без поганих згадок, без фотографій, без перших слів і кроків… Помирати чистим. Просто нагадавши, що у світі живе прекрасне, вмирає прекрасне. Тепер я точно знаю, що ви задумались, мамо-тату…

 

Смерть від раку

Це я. Це я! Чуєте, це все ще я! Я все чую, я можу думати, я можу пересуватися, я можу ще радіти своєму існуванню. Просто дайте мені спокій. Чому ви беретеся вирішувати за мене, за мою Смерть, чи треба мені далі жити і як довго я повинна вам приносити радість (?) своїм існуванням.

Чуєте? Це все ще я, а не список ліків, не розклад уколів, не банківський рахунок для збору коштів на чергову хіміотерапію, яка комусь, можливо, зараз більше потрібна, ніж мені. Чого ви добиваєтеся? Чого хочете? Ну, зробіть посвячення мене у свої плани, заговори, чи що? Як ви там розписали кожну годину моєї смерті, що триватиме 33 дні?

Агов! Ви мене чуєте? Я все ще можу говорити про що завгодно, а не тільки відповідати на щоденні прісні запитання, що вже навіть втратили будь-яку нотку переймань, співчуття, - «Як ти себе почуваєш?», «Не забула випити таблетку?», «Тобі допомогти встати?», «Викликати лікаря?», «Сильно болить?»… Йдіть геть!  Згиньте! Це все ще я, а не утилізатор медикаментів, не жертовник співчуття.

- Дівчино, у Вас рак останньої стадії, - незворушність. Ця жінка звикла ставити такі діагнози. Вона навіть роздумує поставити позаду себе мікро-камеру, щоб робити знимки непомітним натиском кнопки. Знимки, де люди вперше чують про свого «членистоногого» (так вона його називає подумки, переводячи все у жарт, бо час подарував їй імунітет до повсякденного людського горя).

- …

- Маєте трохи більше місяця. І це без права на чудо – буду відверта.

Хочу поїхати звідси… Хочу зібрати речі, хочу вибігти, бігти дуже швидко, далеко, хочу викинути телефон, усе й усіх з голови, хочу… щоб всі про мене зараз і назавжди забули, будь ласка. Тільки б метастази мене не замучили раніше, ніж я дістанусь до моря. А? Мені можна купити морфій за рецептом? Добре, дякую. Я доїду, я поїду. Геть звідси, геть…

Рак – друга перепустка до життя, яке повністю у моїх руках. Вибачте, ви всі дуже дорогі для мене і я вам вдячна, але тепер мені треба йти. Я хочу подумати. Можливо, повернуся, а може й ні. Не шукайте, дуже прошу. Це я, це все ще я – запам’ятайте мене, я з вами залишаюся. Я йду від вас, щоб бути вічно з вами, доки пам’ятаєте мене такою, як тепер. Почуйте, зрозумійте, благаю… й більше не шукайте, бо вже – тут і зараз – знайшли. Продовжую вмирати.


Смерть за власним бажанням

А що смерть? Нічого. Порожнеча. Раптово-повільно, за вимогою-на потребу, боляче-спокійно. Так манливо, так незвідано, заворожуюче. Смерть може бути горем, емоційною лавиною, може бути офірним звільненням, мрією, в якій потім все одно розчаруєшся, бо смерть неможливо достеменно пізнати, вона, як недомальована картина, як недописаний роман, вона тримає в собі усі «недо» нашого життя. Вона різна. Вона необхідна, бо змушує рухатися швидше, цінувати більше, мріяти яскравіше. Вона необхідна, бо дарує надію у найважчі моменти: «Нічого, і це мине. От я прийду, а слідом за мною і звільнення, і краса застиглого моменту, краса минулого, тепер вже далекого.  Нумо, тільки подумай добре і тоді підпиши «за власним бажанням».

І ось тобі вже не філософствується, ось уже й не мріється. І ти, як завжди, один, ти нікому не потрібен, як і тобі насправді до всіх однаково. Ти ще на останньому подиху, останню годину рятувався мріями про щастя, любов, про чудових людей, яких знав, і яких – точно! – зустрів би. Але життя вже вистрілює останні сигнальні вогні, що таки час йому піднімати якорі і відчалювати з цього Богом забутого смердючого порту Прозріння. Тут вже давно ніхто не зупинявся, люди не люблять це місце, люди взагалі не люблять, коли «правду в очі», коли справжнє відображення в дзеркалі, коли треба відшукати в собі правду, коли треба визнати і подумати. Цей порт закинутий, це зона відчуження, тут, серед самотності і сотень темряви, мовчання, вибухають особистості, осідаючи сірим порохом на брудному від інших вибухів причалі. Нумо! Розберися, чи ти відчалюєш?

Залишаєшся. Зоставайся. Це не надовго.

Смерть демократична. Вона до тебе прислухається, вона тебе вислухає і не буде пручатися твоєму вибору, хоч його й не схвалять твої боги. Тільки-от зі смертю не можна домовлятися. Вона безкомпромісно і чесно виконує «план п’ятирічки». Звичайно, ти можеш зробити наднорму, можеш перевиконати план – твоє право, по голівці вона тебе не погладить, та й не насварить, просто мовчки й смиренно буде виконувати наступні завдання.

Отже, ти відчуваєш, що час настав, що ти затятий стахановець, що всередині завжди носиш одну й ту саму порожнечу, яку заповнюєш і випорожнюєш, яка залишається без змін. Та скільки можна?! Годі шукати вигоди і кращого рішення! Цього не буде, а буде так: твої думки ніхто не запам’ятає, лиш на мить затримуються твої дії, лише вони явні. І можливо за кільканадцять років на цьому ж місці цього ж таки порту Прозріння стоятиме хтось інший, не знаючи про тебе, не думаючи про когось іншого, окрім себе. Бо так інколи буває, що варто залишитися наодинці із собою, тоді варто добре поговорити і таки остаточно вирішити, чи підписувати із життям звільнення «за власним бажанням», чи заткнутися врешті і більше ніколи до цього не повертатися, і більше ішачити, і більше працювати-говорити-співчувати-говорити-спілкуватися-компромісити-вставати і бігти, тікати, тікати, тікати. І все так… так собі.

Вона чекає на тебе завжди, поруч, непомітно. Вона чужа, «від старості», немовляча, «від раку»… Вона твоя однаково. І не важливо, чи ти її обрав, чи ти сам обраний. Вона твоя…

 

Та, що підписує

 

 

Фото www.ftm.nl

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему