Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


30 Лип 2014

Людина-годинник

Читайте більше в рубриці Ніна Поліщук - колонка
 

Тоді був надвечір і шторм не вщухав третій день. Небо сіре, море сіре, очі посіріли, і все так само не хочеться жити. Вже рік, як його не полишають думки про втрачене. Він безнадійно вдивляється у сірість, нічого не шукаючи, не очікуючи. Він просто дивиться, щоб отак-от виглядіти всі очі, щоби світло, якого й без того немає, остаточно зникло без права на повернення. Збайдужілість тихо обіймає його за плечі і міцно притискається до спини своїм кістлявим тілом часу. Часу, якого йому зажди бракло, якого шукав, який щедро витрачав, не знаючи, що цьому буде розплата. Збайдужілість обережно повертає його в бік зморщеної вітрами хати. Він, знеструмлений, підкорюється і волочить своє тіло додому. По дорозі він все ще думає про втрачене.

Як же ж боляче відчувати власну безпомічність перед часом. Скриплячі двері впускають його в хату, він кидає куртку і чоботи на підлогу, підсуває до вікна крісло і далі продовжує свою беззмістовну варту над морем і часом. Намагається дивитися на горизонт. Ні, не тому, що він когось чекає (і добре, що до нього ніхто не може прийти), а тому, щоби не дивитися тільки на небо, або тільки в землю, щоби якось навчитися балансувати між мріями і реальністю. Хоча навіщо це йому тепер? Він би, можливо, й вмер, але так хочеться ще раз побачити захід сонця. Тільки цей пейзаж затримує його тут, бо він, бідолаха, не знає, чи зможе чимось так тішитися там, поза життям, в пеклі, якщо воно існує, звичайно.

Ніч натягує свою безумовно театральну ширму на небо, і ось сонце скочується з п'єдесталу, поступаючись холодному місяцю. Ось-ось, зараз світило втопиться в скляному морі, ось воно пірне, загорівшись перед тим сильніше, ніби востаннє, ніби той танучий каганець свічки з церкви: святість поступається неминучості. Усе – суцільна темрява. І думати про самогубство легше, і жити легше – не видно власних кроків.

Скільки часу було витрачено надарма! І що тепер ти можеш згадати? Що для тебе має значення, якщо часу вже не лишилося і ти точно знаєш, що його ніколи не буде достатньо, його тобі більше не треба. Лиш ті декілька годин до сходу сонця, щоб побачити, як воно відроджується після власного добровільно-примусового втоплення. Ти гнався за часом, ти не встигав постійно, запізнювався: інколи – намірено, інколи – вимушено. Ти гнався за часом і меркантильні постуки секундної стрілки вимірювали непунктуальні постуки твого серця. Коли тобі було вигідно, коли ти втікав від проблем і обов'язкових пояснень, час був твоїм неодмінним виправданням, його було так зручно інколи підлаштувати під свої недоліки, що ти їх підсвідомо визнавав, але ніколи не виносив на обговорення між твоєю совістю і серцем. Що-що? Що це я? Серцем? Ні, замість нього ти поставив інший механізм – міцні гвинтики, гаєчки, пружинки. Вони чесно виконували свою справу: чітко, відмірено і холодно.

І що ж тепер робити? Що ти будеш робити, якщо зараз і потім тобі немає куди поспішати, адже тобі ніколи не було для кого поспішати. Принаймні, ти так думав, доки не втратив останню людину, яка спокійно слухала твій годинниковий механізм і час від часу підкручувала гвинтики, що от-от мали зупинити тебе. Аж ось цієї людини раптово не стало. Ти, звичайно, помітив це тільки тоді, коли почав розвалюватися зсередини, з того місця, де часу було найбільше – з твого годинника-серця. Тиждень за тижнем ти відхаркував часом по одній, а часом і по декілька запчастин твоїх нутрощів. Вони були зовсім іржаві... Та ти не зважав, адже не мав часу, ти біг далі, далі, далі. Ні за чим, і нікуди, ти любив бігати. Любив-не любив, ти просто тікав, бо мав страх, бо відчував, що в твоєму механічному житті щось іде не так. Та часу не було подумати про це.

Залишилося зовсім недовго і тебе це, схоже, навіть тішить. Ти сидиш біля вікна і мляво вдивляєшся крізь скло. У кімнаті пахне самотньою байдужою всім людиною. Усе припало пилом. Тут немає годинників, тут не лишилося годинників. Коли вмираєш, можна не поспішати...

Та, що зупинила час

 

 

Фото julieblair.com

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему