Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


20 Лист 2014

Коли туман... не знаю, навіщо я тут

Читайте більше в рубриці Ніна Поліщук - колонка
 

Усе іде, усе минає, усе зникає і тут уже ніколи більше. А вітряк усе мовчить, і мені щось ніяк не перемовчиться.

Сьогодні дуже густий туман, якраз такої густини, як він любить: не сметана, але й ще не вершки. Він встає з пропахлого кошмарами ліжка, навпомацки шукає окуляри. Не знаходить. «А ди біс би тебе побрав», - священик чортихнувся і вирішив не шукати очі надарма, адже й так туман.

Без окулярів, та ще й в тумані, світ видавався йому привабливішим. «Усе небажане не бачу, усе приємне відчуваю», - віджартовувався він сам собі. Та й то була брехня – приємного давно не було, та й чи було? Хіба тільки читав про це у Святому Письмі, хоча й у цьому сумнівався...

Лишилася одна сигарета. От трясця! Взявши її, як останнє бажання перед смертю, і накинувши якусь одежину, приречений на життя вийшов на терасу. Він любив напускати в туман диму, так він робив видимість ще меншою.

- Ось я і на небі, - сам себе запевнив священик, випускаючи ще одну хмарку диму. – Не можу сказати, що я в захваті. Усе так само сіро і безлюдно, як і до того. Апааатія, - солодко протягнув він, примружуючись і випускаючи ще одну хмарку з його просмажених тютюном і зневірою нутрощів. – Апааатія... Ти моя єдина постійна гостя сьогодні, вчора, позавчора. Завтра ти теж прийдеш, знаю-знаю. Хе! Ти додаєш стабільності моєму життю, ба навіть віру у завтрашній день, у твій другий прихід. – тютюнова завіса густішає. Він курить зазвичай зранку і зазвичай великі кубинські сигари, щоби «небостояння», як він це називає, було довшим. – Що ж, Апааатіє (священик зумисно розтягував це священне для нього ім'я, ніби побоюючись Її зникнення), про що ми помовчимо сьогодні, а? Туман таки затримається у нас на довше, тому маємо вдосталь часу.

Ранок був сірим і просякнутим передзимовою мерзлотою, що напускалася з моря. Ні душі, ні крику чи зойку, чи співу. Те, що називають мертвою тишею... Він кутався і кутався, курив і курив. Він не хотів згадувати минуле, його не втішало те, що о шостій йому доведеться йти на утреню до церкви.

Він говорив зі своєю Апааатією про щось віддалене, що лиш мало обриси-напуски реальності. Так його змучена сумнівами душа відпочивала. А сумнівався священик ось уже тридцять три роки поспіль, відколи затишні обійми семінарії випхали його на світ Божий, як то кажуть.

 

- Апааатіє, знаєш, сьогодні мені наснився черговий сон, чи то пак кошмар, ну як зазвичай. Ти ж знаєш... Я довго був серед людей, так довго, що мені хотілося їх там всіх перебити, порозривати. Вони все сміялися, все патякали, все говорили до мене без угаву, все плакали, все тішилися, просили поради, зневірювалися, вірили, патякали, шептали, хіхікали і... вмирали. Але у той же час народжувалися і знов усе по колу...

- А ти?

- А я... уявляєш, а я нічого не міг сказати. Не знаю причини, просто не міг. Тобто, я говорив мовчки, я відповідав, але вони мене не чули. Не міг рухатися, щоби встати і вибігти, щоби ця орава побігла мене наздоганяти, щоби я відірвався, десь заховавшись у безлюдному місці. Не міг! І що найгірше – не розумів, чому я не можу... Так прикро! Так шкода було.

- Ти, звичайно, рознервувався. Ти почав впадати у вогненний гнів...

- Так, так і було. Той гнів розривав мене зсередини, я просто кипів, ніби той скажений залізний чайник, що в його носик запхали свисток, який кожного разу сповіщає, що чайник таки кипить. Він кипить навіжено, він хоче настільки сильно розкипітися, щоби виплюнути той свисток, що паплюжить його благородний ніс. Але... гоп! І все, знову поразка – газ вимкнули, вогонь зник. Чайник так і лишається понівеченим і використаним... Таким був і я.

- Зрештою, і є...

- Так-так, зрештою, і є... Але це не все. Вірніш, не зовсім так було у сні, як із чайником. Коли я дійшов до найвищої точки кипіння, коли вже майже дістав отой свисток всередині мене, то якась невидима сила відрубала мені голову... на місці якої лишився такий незвично гладенький глянцевий багряний зруб. Кров не текла. Голова байдуже і холодно скотилася, так, ніби вона завжди була не на своєму місці, непотрібна.

- А люди?

- Вони говорили далі, сміялися далі. Нічого не змінилося. Для них, можливо, я так само лишався з головою...

- Або ж вони робили вигляд, що нічого не помітили. Вони люблять оце «роблення вигляду», - Апааатія могла б при цих словах іронічно посміхнутися, проте вона ж Апааатія, тому жодних емоцій.

- Люди мене не хвилюють. Просто так хотілося тоді спокою і ще, щоб той ненависний свисток таки вилетів...

 

Сонце піднімалося, воно не чекало закінчення розповіді, а просто робило те, що мало. Світло впало спочатку на зношені капці священика, потім хлюпнуло на втомлені ноги, хлюпнуло і розтеклося приємним туманом теплоти, потім руки, тулуб, шия. Сонце розчинялося, торкаючись найглибших закутків, замазуючи собою нові і старі щілини душі. Кожен ранок воно намагалося хоч чимось допомогти цьому зневіреному священику. Адже він має сіяти тепло у людські душі, він ж зобов'язаний напувати їх надією, тому повинен відчувати ці ж благодаті. Ну! Ну ще трішечки! Давай! Зараз сонце торкнеться старечого обличчя, обійме і поцілує в чоло, в це холодне чоло, звідки струменять усі проблеми нещасного. Але ж ні! Священик незадоволено примружився, встав і, поціливши недопалком у смітник, хутко пішов збиратися на утреню.

Іноді він ненавидів це небесне світило, яке так недоречно перебивало його спілкування з Апааатією, яке ніби зумисно завжди було таке світле, таке тепле і таке досконале.

Ось священик крокує до церкви. Сонце вже розжарилося на весь день, але повітря все ще холодне, як розум служителя релігії чи людей (?). Це питання теж не давало йому спокою.

Для чого ж його служіння? Для того, щоби нести Слово Боже у світ, щоби нести радісну звістку всеохопного спасіння, Раю, що вже є на землі? Чи служіння його полягає в допомозі людям, простій щоденній допомозі без користі й зайвих незрозумілих філософій, адже відчуваючи щирість і доброту, люди самі усвідомлять, що Рай вже на землі, і творцем його є людство...

- Та я ж сам у це не вірю... Для чого я служу? Навіщо мене висвятили ті єпископи? Вони ж бачили, що я постійно вагаюся між єрессю та істиною, між боголюдиною та приреченою гріховністю, між силою волі Божої і рівноцінною силою волі людини... Я ніколи не міг схилитися на якийсь з боків остаточно. Навіть зараз, готуючись до мільйонної ранкової молитви у храмі, не можу їй віддатися суцільно. Мене розривають думки: мені шкода тих людей, що стоять у храмі й просто механічно хрестяться, оглядаючись навсібіч, чи вчасно вони спохватилися; мені шкода дітей, яких подекуди насильно тягнуть до церкви невідаючі батьки, адже вони ще змалку відчувають обов'язок перед Церквою, а не віру перед Христом; мені щемить серце, коли молоді священики приходять у храм, а на їх обличчі печатка сліпого поклоніння і служіння, яке з'явилося не через щире бажання допомоги, пережите, відчуте. Ні! У них я відчуваю служіння, «бо так книжка сказала»... Мені кожного разу не вистачає сили піднести очі до розп'яття, щоби подивитися на Спасителя, який пролив кров свою за наші гріхи... Не вистачає, бо мені соромно за те, що я особисто не можу заслуговувати на цю жертву. Соромно, бо викуп даний, а про нього не всі знають, не всі вірять у його силу... У тому числі і я... Не вірю, бо бачу помсту, злість, ненависть, тупість, несправедливість, які з того часу ніхто не відміняв.

- Тоді чому ти молишся? Кинь оце все, якщо настільки все погано й безнадійно!

- Не знаю... не знаю, чому молюся, чому не зречуся... Щось мене тримає, якась зворотня частина мене, яка має надію, чисту і всесильну. Вона дуже тиха, та частина. Вона постійно мовчить і мовчки робить своє. Вона ніколи мене не переконує, ніколи не перечить, не перетягує на свою сторону. Вона, здається, інколи шкодує мене... або ж мені так хочеться. Часом я відчуваю, як вона за мене молиться. Особливо, по дорозі до церкви... Вона хоче, щоби я не покидав хреста, який на себе взяв. Щось в ньому є знакове, магічне для тої моєї частини. Я не покидаю – я поважаю її бажання. Зрештою, це її єдине бажання. Більше вона нічого не просить. Мовчить...

 

Він задихався, піднімаючись на пагорб, де стояла стара дерев'яна церква. Туман все ще стелився в низині, а тут, на галявині, було зелено і сяйно від миготіння роси. Село спало. Стояла благодатна тиша, напевно, така ж була перед сотворенням світу. Він відчував себе вільним і щасливим. Він один бачив цю росу, цю галявину, цей дерев'яний перелаз через потічок, цю нірку, де зайчиха гріє своїх дитят, цю квітку, яку вже, можливо, сьогодні втопчуть. Він усім єством любив цей світ, дякував йому. Це була друга частина священика.

Добрий пастор перехрестився й увійшов всередину. Крокуючи до вівтаря, він заплющив очі. Так він завжди уявляв свою присутність у Царстві Божому: відчуття сильніші і вагоміші, ніж думки. Він прислухався до постуків свого серця. Вони є, отже він живий. Далі відчував потоки ладанового повітря по всьому тілу, коли він іде, ніби врізаючись у цей кадильний подих церкви. Відчував, як крізь цей подих протискаються проміння сонця. Того ж сонця, яке ще зовсім нещодавно його дратувало, а тепер свідчило, що воно теж є частиною Царства любові.

Священик, усе ще без думок, чистий, мов новонароджений, тільки із загостреними відчуттями, зупинився посеред церкви, під самим куполом. Тепла дерев'яна підлога приглушено скрипнула, ніби й вибачаючись і ніби нагадуючи про свій поважний вік. Дотепер втомлений і заблукалий агнець із заплющеними очима розвів руки врізнобіч. Він волів розчинитися в цьому спокої тут і зараз, хотів стати частиною цієї рівноваги і впевненості: «Усе є, усе іде, усе минає... і це мине. Ніщо не вічне, окрім...».

Раптом він розчинився у мільярдах незліченних молекул. Вони заповнили увесь храм, торкалися ликів святих, огортали вівтар, підпирали вітхі стіни святині. Так само раптово і самовільно ці молекули почали наповнюватися Любов'ю. Ця Любов була не такою, про яку він читав у Шекспіра чи Бальзака. Такої Любові він не знаходив і в Святому Письмі, не бачив він її й серед людей, не відчував ніколи дотепер. Йому хотілося Її з чимось порівняти, щоб легше було дати визначення. Він почав Її прикладати до любові, про яку казав ап. Павло, але та пручалася. Тоді він порівняв Її з материнською любов'ю, але та вислизнула. Він, бува, заходився вкладати Її в рамки любові між людьми, проте й тут невдача – Вона розірвала ті рамки й розлилася у храмі, наповнюючи кожну його молекулу, замазуючи кожну тріщинку.

Чоловік уже не намагався знайти пояснення чи визначення тій Любові. Адже, попри всю нашу незгоду, є у цьому зачудованому світі речі, пояснення для яких не існують і не потрібні. Достатньо просто існування таких речей, їхньої живої дії...

Священик усе ще стояв посеред церкви, розвівши руки, відчуваючи цю безмежну Любов у кожній своїй молекулі. Любов до всього існуючого, сотвореного і несотвореного. Любов необмежену і невизначену, але таку, що дає сил і наснаги, що і є голосом твого серця. Любов цього теперішнього моменту. Любов повну і ту, що наповнює, досконалу і ту, що вдосконалює. Любов...

Не знаю, чи ще хтось відчував так, як той колись пропащий священик, адже ту Любов неможливо описати, бо ж у кожного Вона інша. Але того ранку мешканці села, які пришли на службу чи то зі щирої волі, чи то за звичкою, усі вони так і не наважилися увійти у храм, а залишилися, мов зачаровані, на подвір'ї. Хтось плакав, хтось припав на коліна, хтось просив прощення, хтось мовчки втупився в землю... Усі були щирі самі в собі, у своїх намірах і діях. Щось доторкнулося до сердець кожного і змусило відкрити очі до реальності. Одночасно було й соромно за себе колишнього, й щось таки напувало повнотою, спокоєм.

Так люди простояли навколо храму не одну годину, допоки усі отямилися і перепросили один в одного, усміхнулися й пішли по домівках, несучи в собі – у своїх серцях і діях – оту незбагненну Любов.

Ввечері по селу рознеслася чутка, що старий священик помер у церкві, склавши руки у молитві й дивлячись на розп'яття... Очевидці казали, що небіжчик якось особливо усміхався, й усі образи в церкві ніби усміхалися до нього.

 

Та, що Апааатія

 

Фото www.clouds365.com

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему