Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


11 Квіт 2014

Чому я сьогодні не прокинулася…/?/!

Читайте більше в рубриці Ніна Поліщук - колонка
 

Не хочу! Ні прокидатися, ні усміхатися, ні розмовляти, ні вітатися, ні вставати і сіяти добро… останній гречкосій… і його не стало. Ось уже цілий рік я не хочу прокидатися… скажете, що лінь. Та кажіть, будь ласка. Ваші думки, інтерпретації, позиції, здогадки чи як там ще, а? Все одно моє залишиться всередині посередині, за дверима-дверями, і не конче вам потрібно знати, що там. Я не хочу вставати, і свої дефініції можете запхати… Немає бажання вставати…

Ліс за вікном все ще куняє. Точніше, колись це був ліс, а тепер – дерева впорядкували, прилаштували до лавок, штучних озер та дитячих майданчиків, обнесли будинками і перетворили природу на «природній заповідник-парк».  Словом, ліс склав заповіт і помер. А тепер тут кожного ранку бігають (якщо звичайно не холодно і, звичайно, треба скинути зайвий жирок перед святами) ті, хто не хоче вставати, проте МУСИТЬ задля «власного добробуту», що ним назвали дешевий ринок позаду оперного в самому центрі Львова. Отак-от і ходять ці добробудівці неподалік від арій, оперет і берегів Полтви й не відають, що си творит. БО: мусять вставати, мусять чистити зуби, заробляти гроші, гроші, гроші, їсти, пити, пити, напиватися, говорити-продавати себе і собі подібних, пити, пити (адже людина повинна випивати півтори літри рідини на день); мусять їздити в трамваї, поступатися місцем, мусять вітатися, їсти-пити, лягати і прокидатися, щоб знов МУСИТИ увесь день. А між тим ТРЕБА: усміхатися, хмурніти, ображатися і веселіти, чи виражати бодай якісь емоції, щоб не вилітати з колії, щоб дочекатися промоції чи то пак «покровительства» тих, хто вже безвідмовно навчився мусити, сприймаючи це як щирий порив власного розуму (бо серце вже відмерло), у народі кажуть «волевиявлення»… мусити трусити власний мозок крізь сито, щоб відсіяти «сіяння» і бацили розуму неситі.

 

 rrdrfv

 

Вікно, крізь яке я мляво споглядаю на світанок, імлиться у власній неволі. Йому би тріснути, йому би розбитися і розлетітися на друзки, настільки воно втомилося від мовчазної аскези, від щоденних неймовірних зарев та світанків, які так і залишаються непобаченими… бо люди НЕ мусять цього бачити. Навіщо вікнам існувати, якщо в них не дивляться? Навіщо займатися зорям і навіщо ходити дощам, якщо їх не помічають під щільними ковдрами, фіранками і суперводостійкими парасольками? Навіщо прокидатися і вставати? Тебе ж бо й так не існує, доки з тобою не привітаються, не заговорять, не похвалять/покритикують Змушені.

У кімнаті порожньо. Немає стола, дзеркала, шухляд і шаф, фотографій, картин, шпалер. Тут справді порожньо, нікого, і мене немає. Повіяло чимось морозним, надто схожим на останні паморозки лютого – кутаюся щільніше, ще більше не хочу вставати, мусити. Повна німа самотність у чотирьох стінах, нищівно продірявлених великим незугарним вікном, що потерпає від власної беззмістовності, та незграбними дверима, від яких відірвали ручку зсередини, щоб більше не виходити «за межі», щоб не насмілитися бути «трансцендентним». Тут нікого немає і не буде… і добре. Буде привід про це подумати і написати, консервувати відчуття і уникати думок про існування «іншого/інших». Інколи невичерпну переповнюючу плеяду слів без зайвих церемоній обриває цінна властивість аркуша за-кін-чу-ва-ти-ся… У мене немає паперу і я все ще не хочу вставати!

Мовчу. Вдивляюся в шматок стелі, що от-от має відвалитися і впасти мені на ноги, щоб я вже остаточно не встала, щоб у мене було справжнє виправдання «чому ще досі не встала». Хоча те виправдання для кого? Ну вже точно не для тебе, бо тебе (того, хто поруч) все одно немає. Й не треба. Вдивляюся в той шмат вапняку, глини, шпаклівки, крізь який, здається, протиснеться невмолимий залізобетон мого життєкарцеру. Вдивляюся і уникаю погляду в забуте вікно, що без угаву страждає від власної безсенсовності. Нічого дороге, нічого рідненьке, помучся. І я з тобою… ні, не помучуся, помовчу. Адже страждати краще мовчки, і молитися краще мовчки, і сповідатися, і бути відвертим, і бути рішучим…

 

vvfvf

 

Пам’ятаю, як у дитинстві мама «гріла» мою скрижанілу (ми економили на опаленні) постіль праскою і хутчій кликала мене, щоб я встигла проскочити мій розпеченою праскою та маминою теплою рукою у тепер вже нагріте ліжечко. Яке ж це щастя – відчувати всеохопне тепло! І праска у цьому відчутті відігравала останню роль, адже головною була природня невимушена любов близької людини. Так, та сама новозавітня любов, що не заздрить і – головне! – не очікує. /ненавиджу чекати, а очікувати – тим паче… /. Тепло вбиралося шкірою і покидало лише попід ранок, як чувся скрип підлоги у маминій спальні – тоді з’являлася думка, що сьогодні ввечері постіль буде такою ж теплою, як і вчора. Навіть тільки заради цього варто було встати. Та що там варто?! Хотілося встати і подивитися на відбитки сонячного ластовиння на снігу, почути вдячне муркотіння кота, побачити суворий, але щирий усміх тата й відчути, що ти тут стирчиш босоніж на холодній підлозі не дарма, що твоя місія на сьогодні – жити і радіти цьому. Мама ще любила додавати нам з братом: «Робіть, що хочете, але щоб мені не було соромно за вас перед людьми!». І знову ці люди, ці Змушені, яким все одно, але перед якими змушені схиляти голови, бо «добре мусити» - добре жити в суспільстві Змушених… просто верне.

Тиша. Всепроникна, всюдисуща, тиша забиває мої вуха своїм м’яким тілом, випиває мій голос, обіймає розум, чимдуж притискає до ліжка, намагаючись дістатися до мого серця… Намарно. Серце зберігає автономію… Нікого. Порожньо. Навіть самотності немає – тільки суха спрагла тиша. Вона розчинила мене і моє небажання вставати. Серце залишається непорушним. Що там в ньому? Чому відвертається? …ей, серце, повернись…

 

bnngb

Сонце. Його руки постягаються до стіни над моїм ліжком, потім захоплюють подушку, висмикуючи її з-під моєї голови, опромінені руки невмолимо тягнуться до мого волосся, яке чимось нагадує сонце і яке завжди йому радіє. Сонце прокрадається до моєї голови, потім цілує в чоло, ніби мертву, оплакуючи мій знівечений іронією розум. Далі бере обома руками за голову, заглядаючи просто в очі. Робиться моторошно і соромно водночас, але не пручаюся. І ЯК я можу лежати тут і вигадувати причини «чому я не хочу вставати», ЯК я насмілююся себе жаліти, шукати виправдань і тим паче – ЯК я можу критикувати тих, хто вже встав?! Якщо Сонце встає кожен день, незмінно, безвідмовно, не задумуючись «чому-навіщо». І головне – Сонце не мусить, воно просто встає і йде крізь усю землю, бо знає – ти потрібний не для когось або чогось, ти потрібний, бо ти вже народився і є, отже – живи і радій цьому, будь щасливим, щоб всі знали, що це можливо, що це життєнеобхідно, що це найперший пункт в інструкції до користування життям, і якщо є хтось поруч з тобою, хто не може розібрати цю мову – поясни, допоможи. Адже Сонце встає кожен ранок, бо знає – ти не один, подивись – всі встають з тобою, трави-квіти, птахи-тварини, хворі-здорові, малі-старі й Змушені. Різниця лиш у настрої і бажанні до життя. Немає сенсу закриватися фіранками, шторами, поганим настроєм, якщо сьогодні, завтра, післязавтра й усе твоє життя Сонце буде незмінно і незалежно від тебе чи когось іншого вставати і нічого не зміниш. Тобі залишається тільки одне – змінити себе на краще, змінити сірість довкола на райдугу і впевнено йти, вбираючи добре, віддаючи любов. Яка різниця, чи треба/не треба, чи є сенс? Адже завтра буде новий день! Адже завтра до тебе знову прийде Сонце!

 

 dbnn

 

Я подивилася у вікно. Воно так довго цього чекало. Прочинила хвіртку, щоб впустити більше світла у кімнату, яка буде купатися у сонячному повітрі увесь день. Але двері поки що не відкриватиму… щоб протяг не вкрав це щастя. Ще не час. Щастя має настоятися, щоб достигнути, щоб бути справжнім.

 

Та, що вже встала

 

Фото Ніни Поліщук

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему