Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!

Ніна Поліщук - колонка

Ніна Поліщук - колонка

Обожнює мандрівки і театр

Усе іде, усе минає, усе зникає і тут уже ніколи більше. А вітряк усе мовчить, і мені щось ніяк не перемовчиться.

25 серп 2014

Вона плакала. І плач той був тихше вічності. Чому? Для кого? Навіщо? Здається, сенс цих питань стікав повільною цівкою крові додолу… А дощ усе лив і лив, все змивав і змивав. Змивав усе, без залишку. Тепер вже точно нічого не болітиме.

Забагато балачок, забагато думок, і голос душі принишк. Всередині пустка, а ззовні гамір без причини. Як багато слів ми витрачаємо надарма. А що всередині? Так само. Немає часу і бажання вислухати себе…

Тоді був надвечір і шторм не вщухав третій день. Небо сіре, море сіре, очі посіріли, і все так само не хочеться жити. Вже рік, як його не полишають думки про втрачене. Він безнадійно вдивляється у сірість, нічого не шукаючи, не очікуючи. Він просто дивиться, щоб отак-от виглядіти всі очі, щоби світло, якого й без того немає, остаточно зникло без права на повернення. Збайдужілість тихо обіймає його за плечі і міцно притискається до спини своїм кістлявим тілом часу. Часу, якого йому зажди бракло, якого шукав, який щедро витрачав, не знаючи, що цьому буде розплата. Збайдужілість обережно повертає його в бік зморщеної вітрами хати. Він, знеструмлений, підкорюється і волочить своє тіло додому. По дорозі він все ще думає про втрачене.

28 трав 2014

У мене є вибір: лезо, ампула, навчитись літати. Добре, що тут нікого немає. Це мій улюблений дах – недобудови тримаються на якомусь магнетизмі. Добре, що встигла вимкнути телефон, стерти пам’ять на жорсткому диску. Треба лишити після себе якомога менше спогадів. Добре, що зараз квітень і сонце таке м’яке на заході. Я люблю тебе, Сонце! Дивно, не відчуваю холоду, навіть жодної краплинки тривоги чи сумніву. Так хороше тепер! Коли вже от-от маю дописати свою автобіографію, і чорнила ще так багато. Гармоніє, здається, тут, серед зелені, на чужому будинку, у чужому місті, серед людей, що мене не знають, я тебе знайшла… Тільки-от що мені обрати?

Щойно почав займатися світанок. Лінію неба і води роздирає вогняне око. Зазвичай йому всі радіють, от і я... мимоволі. Відчувши перші проміння на своєму обличчі, мляво відкриваю ошатні двері мого ошатного намету на не менш ошатному пляжі. Не знаю який це пляж, яка країна, котра година, який день, місяць. Навіть і не думайте пхатися до мене з такими важливими для вас питаннями. Для мене, як і для всесвіту – це космічний пил. Нічого не змінюють час і пора року, соціальний статус і наявність нулів на власному рахунку, каблучка на пальці й волога від поту футболка, бо ходила сьогодні в спортзал. Я так захотіла. Зміна – це людина, що поруч. Та й до таких змін не прагну.

Сонце сідає якось по-чужому. Вдивляюся в темряву кімнати. Десь тут вона була… ну десь же ж тут… ондечки. У теплому коці, щільно притуленому до її завжди розправлених, крилястих плечей, там завжди сидів її усміх – біля вікна, що навпроти.

Не хочу! Ні прокидатися, ні усміхатися, ні розмовляти, ні вітатися, ні вставати і сіяти добро… останній гречкосій… і його не стало. Ось уже цілий рік я не хочу прокидатися… скажете, що лінь. Та кажіть, будь ласка. Ваші думки, інтерпретації, позиції, здогадки чи як там ще, а? Все одно моє залишиться всередині посередині, за дверима-дверями, і не конче вам потрібно знати, що там. Я не хочу вставати, і свої дефініції можете запхати… Немає бажання вставати…