Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


25 Черв 2015

Сонце сходить у мистецтві

Читайте більше в рубриці Надія Нестеренко - колонка
 

У повітрі пахло весною і сонячні промінчики ніжно зігрівали юнацькі думки. Інколи йому здавалося, що люди тут ні до чого і це війна вищих сил, та приховати свій страх, все ж, не вдавалося. Нехай хлопчині вже й 25, та йому страшно. Він зупинився у кутку своєї орендованої кімнати і замовк. Тіло вже тут, та думки його лишилися ще десь там, серед донецького летовища.

Молодий русявий хлопець згадував своїх полеглих побратимів і на душі ставало так мерзотно, що не рятувало навіть улюблене гаряче молоко. З війни Сашко привіз кілька книг, які встиг перечитати навіть вже мертвим друзям вголос. Виявилося, що до смаку солдатам європейські символісти, бо саме ці екземпляри переважали у їхній польовій бібліотеці. А самі вояки так звикли до усталених знаків цієї літературної течії, що часто використовували їх навіть у звичайних розмовах.

Олександр змужнів та дуже змінився за кілька місяців на війні. Його руки вже не були худенькими й жіночними, а погляд став серйознішим. Милий хлопчисько перетворився на справжнього чоловіка. Мабуть, його вже не впізнав би батько, якби був живим, та Сашко думав про нього часто. Віктор Іванович був лікарем і дуже шанованою людиною не лише в лікарні, якій присвятив 20 років, а й в усьому місті. Окрім психіатрії він керував двома художніми галереями, які перейшли в спадок від дідуся, і дуже радів тому, бо з дитинства був навчений любити мистецтво і жити в ньому. Та коли Віктор помер, внаслідок страшної автокатастрофи під найбільшим місцевим мостом, галерея перейшла до прямого спадкоємця - до Сашка. Отож, коли хлопець повернувся додому, то найперше  розібрався з цими вже історичними творчими майстернями. Більшість полотен належали батькові та прадідусеві і цього новий власник змінювати аж ніяк не хотів, та бажання чогось нового все ж з'явилося. Хлопець вирішив не поспішати, адже це було для нього дуже важливо і результат очікувався лише бездоганний. Молодий директор точно знав, що хисту до малювання не має, тож за пензлі не візьметься, а от пошукати містом гарних художників видалося йому прекрасною ідеєю. Здавалося б, що може бути простіше — знайти художника, проте тут у Сашка виникли справжні проблеми. Йому не подобалася жодна з картин, а якщо щось і причаровувало, то зухвалі художники псували цю ейфорію. Пошуки було вирішено тимчасово припинити, адже такого напруження Олександр точно не витримав би. Він просто лишався вдома, прогулювався найкрасивішими парками та алейками міста і про щось думав. Командир наказав солдатові відпочити хоча б кілька місяців, та вже через тиждень йому почало не вистачати побратимів. Він звик до того, що вночі може бути тихо, а люди вільно ходити без бронежелетів, та як так, коли “ЛЕВКО” не знущається з нього, жартома, вигадуючи нові слова, коли “РЕГЛІС” не розпитує по двадцять сім разів, що готувати на обід, а “РЕМБО” не хвалиться своїм батьком та сестрою, яких любив понад усе. Ці хлопці з підходящими їм позивними стали родиною для Сашка, він не знав, як можна знову почати жити без них, тому й вирішив повернутися. “ Як не солдатом, то волонтером”, - подумав хлопець і рушив в дорогу, за звичкою одягнувши бронежелет. Він нещодавно говорив зі своїм батальйоном, а тому точно знав їхнє місце розташування.

З того пагорба було добре видно вже вщент розбитий аеропорт, а точніше його уламки. Поряд був ліс, а трохи північніше поле, усіяне пшеницею. Хлопці жартували, що коли закінчать цю кляту війну, то приїдуть на поле фотографуватися. Фото під живим прапором України, який вже скоро підросте і зажовтіє — ідеальна перспектива, до того ж, за мирне і чисте небо вони ручалися самі. Олександр миттю згадав свій позивний і стало трохи тепліше, він навіть опустив скло. А коли біля синюватої “Reno” почали клубочитися чоловічі статури в формі, він відчув себе дійсно щасливим. Не тільки він щиро радів зустрічі, а й мужні солдати, у яких на обличчі засяяла дитяча посмішка, повна тепла й любові. Лишивши подарунки та речі першої необхідності “ТРЕМБІТНИК” почав свою розповідь про галереї, над якими він вже кілька ночей поспіль ламає голову. Ніхто з товаришів тоді не порадив ні хорошого художника, ані якогось альтернативного варіанту, всі промовчали. Вже тоді солдат-волонтер запідозрив щось непомітне, проте не надав цьому належної уваги і перекинув все на довгий тиждень без людей у формі. Як би не хотілося Сашкові лишитися, та його відправили в тил, відпочивати. З одного боку це мало б сподобатися йому, та хлопець точно знав, що не рвався б так в зону бойових дій, коли б був на сто відсотків впевнений у безпеці своїх друзів. Тим паче, за ті кілька місяців, які він вже відвоював, “ТРЕМБІТНИК” знайшов собі друзів й серед місцевого населення. Окружні поселення біля Донецька й сьогодні лишалися житловими, проте життям все те було назвати важко. Олександр припаркував автомобіль і, глибоко зітхнувши, притиснув до грудей маленький браслет жовто-блакитного кольору з мальованими власноруч соняхами. Цей дорогоцінний подарунок він отримав від хлопчика Сергійка, який мешкав майже впритул до аеропорту. Після його остаточної руйнації Сашко допоміг своєму новому другові та його родині виїхати в мирну місцевість. Спілкувалися вони нечасто, та це було завжди окремим особливим моментом для кожного з них. Хлопець обережно поклав браслетик до кишені і, виснажений, пішов спати.

На ранок в голові було безліч думок, які ніяк не вдавалося упорядкувати. Вони летіли безмежним потоком у щілини між фіранками карамельного кольору. Небо було сіруватим, таким, як і в останньому Сашковому сні. Дідусь на літаку “МІ-8” у небі та чайки в іншому кутку, які кружляють над помаранчевими квітами були частими гостями в його свідомості вночі. Це не набридало, а навпаки стало звичним і приємним. Підвівшись на ноги, Сашко помчав до галереї. Там хлопець вже обладнав собі маленький кабінет, де кожна річ мала свою грандіозну історію. Дубовий письмовий стіл був вже трохи потертим від свого віку, адже його змайстрував дідусь теперішнього хазяїна, коли одружився. Велике розкішне крісло зі срібною різьбою Олександр викупив на аукціоні у Стокгольмі, адже воно вважалося сімейною реліквією, яка втратилася під час Французької Революції. Маленькі дрібнички, які прикрашали книжкову шафу ХХ століття також не були випадковими і належали родині Сашка з кількох поколінь. Жоден гість не вийшов з цього кабінету, не звернувши увагу на музейність обстановки, яка змушувала затамовувати подих, щонайменше хвилини на чотири. Раптом пролунав рингтон мобільного телефону і вже через хвилину Олександр мчався до аеропорту, щасливо посміхаючись. Його батальйон їде відпочивати в цивільне місто і “ТРЕМБІТНИК” не міг цього пропустити. Зустріти усіх своїх товаришів живими йому зараз хотілося понад усе. Ще з автомобіля, побачивши кілька знайомих облич, Сашко зрадів, як хлопчисько іграшковій машині. Його посмішка сяяла, а серце билося швидше і, здавалося, що от-от небо, просякнуте теплом, впаде йому до ніг. Обійнявшись, всі розїхалися по домівках, де на кожного чекала любляча родина. А вже через тиждень у місті відкрилася масштабна виставка. Галерея “Проціон” мала шалений успіх, завдяки своїм унікальним роботам. Кожна картина тут мала свою історію. Хтось виплакав її, хтось вистраждав, а комусь процес малювання приніс звільнення від проблем та надію на нове, мирне і спокійне життя. Сашкова ідея вразила його самого і він написав листа батькові, хоч і розумів, що це по-дурному.

“Привіт, тату!

Я посміхаюся тобі, бо впевнений, що ти був би гордий за мене. Пам'ятаєш, я пообіцяв тобі не кидати галереї? Тату, я виконав обіцянку. Те, у що ти вклав всього себе зараз процвітає. Твої та дідусеві картини я лишив, але і новизни тут тепер безліч. Ти не бачив мене на війні, та добре знаєш, що це таке. Я пам'ятаю твої розповіді про фронтових товаришів та весілля в окопах. Ніколи не думав, що і мені доведеться пережити щось подібне. Та знаєш, війна не така страшна, коли ти знаєш, навіщо там, за кого... На війні я знайшов справжніх друзів, які не раз рятували мені життя, допомагали, підтримували.

Картини у нашій галереї сьогодні особливі. Мої друзі, разом з волонтерами, організували центр психологічої реабілітації “Сонце Сходу”. Солдати, яким важко знову прижитися в цивільному житті, приходять на спеціалізовані заняття і малюють. Я бачив різні картини, тату. Комусь постає образ усміхненого сонечка і красивої дівчини, а хтось бачить шаленого вовка, якому далекі ніжність та любов, але все це дійсно допомагає. А галерея наша чи не найпопулярніша в місті.

Мама радіє такому успіху, а ще дуже сумує за тобою... Часто вона вмикає  пісню, під яку ти зробив їй пропозицію і довго плаче. Мабуть, це сльози вдячності і любові.

Я люблю тебе тату...“

Сашко закінчив листа і відвіз його батькові на кладовище. Хлопець повільно прочитав його вголос і, повільним кроком, повернувся додому, до мами, яка чекала його за смачною вечерею.

 

Фото wikipedia.org

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему