Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


29 Вер 2014

Руде волосся осені

Читайте більше в рубриці Надія Нестеренко - колонка
 

За вікном глуха ніч, на небі жодної зірочки, тільки час від часу накрапує холодний дощ, а іноді його зупиняє шалений порив вітру та спалахи небесних вогнів – блискавиць. Вона нерухомо сидить за письмовим столом та важко дихає. На кілька секунд дівчина затамовує дихання, а потім починає щось швидко записувати у старому щоденнику.

Руки тремтять, а зуби відстукують темп вальсу. Та ось мертву тишу скаламутив звук дзвінка. Дівчина повільно підійшла та подивилася у маленьку щілину високих дверей і сяюча усмішка з'явилася на її вустах.

Відкривши важкі дерев'яні двері, вона побачила чоловіка років сорока п'яти. Сірий твідовий піджак виглядав дещо темнішим після екстремальної прогулянки під час грози, проте елегантний метелик на його шиї здавався бездоганно сухим.

Легка сивина прикрасила темне волосся, а зморшки покрили сухі руки. Радісна та щаслива, вона відштовхнула убік велику валізу та повисла на шиї у помітно виснаженого чоловіка. Світле дівоче волосся потрапляло до рота чоловікові і він якось дивно кривився, забираючи його.

Прокашлявшись, чоловік дав зрозуміти, що йому важко і дівчина запросила гостя до будинку. Поки чоловік переймався тим, що його улюблений піджак до ниточки мокрий, хазяйка приготувала гостеві гарячого чаю та подала теплу ковдру. В будинку запанувала тиша, обоє неначе боялися порушити її, проте, не витримавши такої напруги, дівчина промовила:

- Може, ще чаю?

- Ні, дякую, люба, дякую. То як, осінь прийшла вчасно? За розкладом?, - худенькі ноги помчалися до письмового столу і за хвилину дівчина вже стояла з тим самим старим щоденником і швидко шаруділа цупкими сторінками.

Вона усміхнулася, ще раз подивилася у зморшкуваті очі свого гостя і, побачивши схвальний кивок голови і очей, розпочала: «Цього разу осінь прийшла за розкладом. Її повільні рухи вражали своєю величчю. Мов аристократична панянка, вона відкинула назад сухе руде волосся, повільно перебираючи його. Час від часу неочікувані пориви вітру жорстоко розвівали руду красу, проте вона кожного разу терпеливо відкидала волосся назад. Довгі пальці були тонкими і рухалися вкрай повільно, наче стомлені, виснажені. Яскраве сонце її сяючої усмішки з'являлося вкрай рідко. Та навіть тоді, коли вона робила таку ласку і усміхалася, то хмари, які не звикли до таких дій з її боку, намагалися якнайшвидше сховати це. Вони заступали жовтий вогник з усіх боків і не давали жодного шансу на життя. У результаті утисків сонце змінилося, воно стало зовсім іншим. Якщо раніше тонкі промінчики добряче припікали плечі та обличчя подорожнім, то зараз тепла від нього було вкрай мало. Тепер це був добре просмажений млинець на небосхилі, який не подавав знаків життя...»

Закінчивши, юна авторка заціпеніла на місці. Її ноги підкошувало, а руки тремтіли, тож вона сховала їх з спину.

- Твоя осінь, люба, - розпочав уважний слухач, - і справді прийшла за розкладом, тож бережи її. Як зіницю ока бережи, люба.

Закінчивши нічну розмову і трішки підсушивши піджака, він попрямував додому, а дівчина, помітивши залишену гостем валізу, стривожилася. Вона знала, що цей чоловік не міг забути валізу, знала, що там щось неймовірно важливе для неї, та відкрити боялася.

Ще трішки постоявши у сумнівах, валіза відкрилася і з неї посипалося руде волосся осені, руде і сухе листя...

 

 

Фото miriadna.com

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему