Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


27 Лип 2014

Поділитися з людьми частинкою серця

Читайте більше в рубриці Надія Нестеренко - колонка
 

Іноді йдеш по вулиці, зазираєш в очі перехожих і бачиш щось дивне, щось до болю знайоме, проте кардинально інше. Адже, правда, в очах людини вся її душа. Кожна людина живе у своєму створеному світі. Кожен з нас сам вирішує чому вірити, або навпаки не вірити, та як сприймати реальність, яку ми називаємо життям. А ти спробуй вийти куди-небудь на жваву вулицю міста, подивитися на перехожих і де порадіти за людину, а де і поспівпереживати.

Ось молодий хлопець поспішає на побачення до своєї коханої з букетом фіолетових хризантем. З шаленими і палаючими очима летить до автобусу. При цьому щось падає з його кишені, але він все-таки встигає сісти в автобус! Захеканий з пом'ятим букетом, але зате з палаючими очима і величезною щирою посмішкою. А он важкою ходою йде жінка років 35 з великими пакетами, повними продуктів. В її очах хронічна втома. Поруч з кіосками сидять безхатченки. Деякі просто нікчемні алкоголіки, а деяким, так сказати не пощастило в житті. Вони самі колись називали його реальністю. Десь далеко йдуть дві дівчини-школярки. Вони щось бурхливо і безтурботно обговорюють між собою. Ці усмішки, безглузді суперечки, ці емоційні жести руками! А ось повз тебе йде солідний чоловік. З легкою сивиною, у діловому костюмі, який йому так до лиця. В одній руці телефон, який безперервно розривається від дзвінків, а в іншій папка, певно, з документами. Подивившись в його порожні скляні очі можна подумати, що він живе завжди за планом. І на кожен день у нього є свій розклад.

Чого тільки не побачиш на вулицях міста (а й справді, кожен з нас унікальний). Та не кожен з нас може задуматися про чужі проблеми, коли й своїх вдосталь. У кожної людини є своя певна маска в суспільстві. Перебуваючи в школі, на роботі, в універі або навіть вдома вона змінюється в залежності від того де саме ти знаходишся. Навіть звичайний похід в магазин або п'ятихвилинний проїзд в маршрутці потребують своєї «маски».

Озирніться навколо, подивіться на людей. Про це багато можна говорити. Проте, у людини не може бути все добре, коли вона їде в маршрутці, а очі дивляться в підлогу. Ми часто не помічаємо, що відбувається навколо нас. Нам ніколи. Нам іноді дуже складно поділитися з людьми хоч маленькою частинкою свого доброго, трохи наївного, зате справжнього серця, а не шматочком порцелянової, повсякденної, заяложеної маски. У кожної людини має бути свій вогник, щоб очі горіли так само, як у перехожого, який запізнюється на побачення, і щоб він зміг ділитися своєю справжньою, особливою частинкою серця.

Найчастіше дощ навіває самотність. Ніколи так сильно я не мріяла про самотність, як під час грози. Ви б хотіли залишитися наодинці з самим собою? Ні, чекайте, не відповідайте відразу. Спершу гарно подумайте.

Коли ллє дощ, я намагаюся сховатися там, де немає нікого. Намагаюся мовчати та слухати. Постукуючі краплі дощу самі розкажуть вам свою історію. Потрібно уміти слухати. Слухати кожен його звук, кожну краплинку. Мабуть, він хоче нам щось повідомити, хоче нам передати послання звідти, згори. Хоча, можливо, все набагато простіше: просто небо іноді починає відчувати напади смутку і йому терміново потрібно з кимось поговорити. Воно наводить на себе гримасу хмар і починає перед нами виливатися. Тільки ми його зовсім не слухаємо. Ми тікаємо, ховаємося, щоб не промокнути, щоб не відчути тілом його слова. А небо починає злитися ще сильніше, стає розлюченим, і тоді починається гроза. Воно думає, що хоч так його хтось почує. Але люди знову нічого не чують, люди глухі до всього, що не говорять самі. Вони можуть слухати себе вічно, але не будуть слухати когось іншого. Але ж, слухаючи інших, ми дізнаємося щось нове,незрозуміле та незвідане.

Знову дощ: небо вбралось в темно-сірі шати і голосно та жалібно кличе:

- Ти мене чуєш, ти чуєш мене?

А я чую його голос - це його краплі. Я бачу його картини - це калюжі, які він залишає. Я чую, я бачу, як розривається його серце, коли він бачить, що дощу ніхто не слухає - це його гроза. Я бачу, коли він замовкає - люди починають жваво ходити і тепер чутно їх, а не його голос, голос дощу. Я побачила краплю на підвіконні. Краплинка змученого дощу проникла крізь відкрите вікно. Вона поряд, так близько, що на мить здалося, немов серце зупинилося. Вона тут, зі мною, втрачена, покинута крапля дощу. Дощ подарував мені особливий подарунок - це означає, що ми подружилися?

 

 

Фото www.questionsonislam.com

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему