Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


10 Січ 2015

Ми є. Були. І будем ми...

Автор 
Читайте більше в рубриці Лідія Лешко - колонка
 

Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами. Ми є. Були. Не вмремо ми. Й не будемо рабами!!!

Для підтвердження слів Івана Багряного можна навести тисячі прикладів з історії України, проте найбільш актуальними будуть приклади з сучасності. Події, які творяться в Україні – доказ того, що допоки будуть українці, доти житиме й наша країна.

Кожний день, дарований Богом, – нове випробування долею для всіх нас. Ми практично ніколи не задумувались над нашим життям, жили й ні про що не думали, обходячи труднощі стороною. Ми тікали й ховалися від проблем до тих пір, допоки вони не набрали великих обертів, допоки не почала страждати наша Україна. А зараз всі проблеми повстали перед обличчями мільйонів людей й ніхто не може сховатись і втекти. На долю українців випало величезне випробування. Нам в сотий раз потрібно «вижити й перемогти»...


Багато моїх друзів, односельчан зараз захищають наш мирний сон. Андрій Гринішак, мій сусід, друг і просто хороша людина, у зоні проведення антитерористичної операції знаходиться ще з березня. У своїх 25 років він вже бачив чимало втрат бойових товаришів та зради друзів. А все почалося з того, що Андрійко завжди виділявся з натовпу своїм характером. Він завжди прагнув жити у справедливій країні з рівними правами для всіх. Закінчивши 9 класів Гутівської ЗОШ I-III ступенів, він вступив у Надвірнянський коледж Національного транспортного університету на юридичне відділення, а згодом – в один з вишів Івано-Франківська за тією ж спеціальністю. Отож,будучи ще зовсім юним хлопцем, він задумувався не тільки над своїм життям, а й над життям України.

А ось ще один мій друг Василь Фуфалько – повна протилежність Андрієві. Змалечку був розбишакою, у період юності жив у своє задоволення, проте його вчинок здивував усіх знайомих йому людей. Літом він записався у ряди добровольчого батальйону й пішов у зону проведення АТО. Доля його там нічим не нагороджувала, а навпаки - закидала у найнебезпечніші зони на Сході України. Нещодавно він був учасником бойових дій в Донецькому аеропорту. Наш Василь – "кіборг".

Перелік героїв України, що живуть у моєму селі, великий. У зоні проведення антитерористичної операції зараз знаходяться такі бійці, як Богдан Годованець (21 рік) та Михайло Климович (19 років). А коханий чоловік і люблячий батько Павло Веркалець своєю мужністю відзначився минулого року під час Революції гідності. Маючи трьох діток, він поїхав у Київ відстоювати свої права та права односельчан, був там тяжко поранений. Зеновій Кучинський, будучи на Євромайдані, також отримав поранення.

Я пишаюся цими людьми! Вони - мої Герої! Герої села! Герої України! Це люди, які не бояться дивитися смерті в обличчя. У їхніх очах є тільки один страх – страх втратити свою Україну. Я думаю, що допоки мене оточують такі Герої, житиму я, житимуть люди, житиме моя Батьківщина.

Проте, ми свідомі того, що не завжди маємо змогу боротися зі зброєю в руках за наш відвічний ідеал, але ми завжди маємо змогу цей ідеал втілювати у життя нашими щоденними вчинками. Ми не повинні все скидати на наших Героїв, ми маємо самі починати щось робити. Насамперед, я вважаю, що наш моральний обов'язок – молитися до Бога, щоденно звертатися з молитвами за тих Героїв, які, на жаль, пішли із життя, які віддали душу Богові, а тіло – землі.

Хай кожен теперішній день буде днем оновлення наших душ, днем іспиту совісті, днем, в якому кожен поставить собі питання, що зробив він за останній рік для здійснення заповіту тих, що в могилах лягли. Хай Бог дає нам силу і витривалість у випадку ще гірших подій.

Будьмо ж гідними слави героїв України, які твердо вірили, діяли, знали: українська нація зродилася тоді, коли в її обороні впала перша крапля червоної української крови на чорну українську землю. Українська нація існуватиме доти, доки хоча б один українець буде готовий покласти своє життя в її обороні, і хоча нас гнобили протягом століть, заковували в кайдани, вбивали, але ми не корилися владі, ми жили, ми падали, ми підіймалися і виживали...

Я щиро вірю в щасливе мирне майбутнє країни і сподіваюсь на краще... І якщо з кожним днем прокидатися з добронадійними думками, то вони неодмінно збудуться. Бо «Ми є. Були. І БУДЕМ ми. Й Вітчизна наша з нами».

 

 

Фото nevseoboi.com.ua

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему