Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


01 Черв 2013

Кольорові штани

Читайте більше в рубриці Ірина Виртосу - колонка
 

...Вечір вкривав ковдрою будинки, вулиці, машини, дерева. Малята, позіхаючи, вкладалися в ліжко. Хіба що в одному будинку гомінка малеча все ніяк не хотіла спати. Звикли на ніч казки слухати.

- Тату, тату, розкажи нам історію про себе, - починав просити старший хлопчик.

 

- Бо про курочку Рябу ми і самі вже можемо розказати, - співала в унісон його молодша сестричка.

 

- І про пана Коцького, - бубонів сусідський малюк, мати якого працювала вночі, тож лишала його частенько в сусідів на ніч.

 

- І про дідову дочку та бабину дочку, - шамкала найменьшенька із цього гурту дітей.

 

- Ну гаразд, тільки за умови, що ви заплющите очі й будете тихенько слухати. Розповім не про себе, а про іншого хлопця. Він хороший, він вам сподобається. Було це не так і давно...

 

 

...Його зелені штани було видно здаля. Він їх любив. Широкі, з кишенями, зручні, хоч і потерті. Він хизувався ними перед своїми знайомими. Вони не зовсім його розуміли. Адже Система вимагала дотримуватися форми – стального кольору жакет і чорні вузькі джинси. Система знала, що людям потрібна воля й примарне відчуття прав та свобод, тому свідомо зробила цей великодушний жест – дозволила носити джинси. А тих нахаб, що мали необережність йти проти Системи чекала гірка доля – їх викидали з держпайка. Не світила їм стабільна мізерна пенсія, не могли вони розраховувати на оплачувану відпустку в 28 днів, не мали такого кайфу ходити на роботу у визначений час з 9 ранку до шести вечора. І що найголовніше – не мали запису в Трудовій Книзі. Ця остання немилість була чи не найжахливішим гнівом Системи. І сотні, тисячі людей давали свою мовчазну згоду на стального кольору жакет і тішилися чорними ненависними джинсами.

 

Аж тут – зелені штани!

 

Спочатку всі озирались на них із подивом – щось дуже несподівано кольорове було на брудній вулиці. Навіть зелені дерева не світились таким дружнім сяйвом і мали пластмасовий вигляд. А потім, збагнувши, що це Непокірний, люди з острахом гуртувались навколо своїх тьмяних ґудзиків і якнайшвидше тікали подалі від штанів. Щоб навіть не стати свідком, щоб навіть не згадувати за свій сором скорених, щоб не спокуситися...

 

Одна маленька дівчинка – ще невідаючи страху Системи – обійняла зелену ногу. А потім сказала:

 

- Яка тканина! Моїй ляльці Сінді бракує зеленого капелюшка – можна я відірву у вас шматочок для неї?

 

Власник незвичайних штанів щиро здивувався – йому ніколи не доводилося чути таких дивних прохань. Але в каштанових очах дівчинки не було ані тіні сумніву, ані страху, ані покори – допитлива малеча. Він глянув на свої штани, засунув руку у кишеню, витягнув звідти свій серійний номер та плейєр, переклав їх у сумку. Потім однією рукою притримав штани, а іншою шарпонув за кишеню. Так в руках лишився шматочок яскравої тканини. Юнак протягнув його усміхненій дівчинці.

 

Малеча схопила Непокірного за руку, міцно по-дитячому її потисла, і побігла до мами. А жінка, спостерігаючи за усім цим дійством, тихенько витирала сльози із сірих щік. Вона ще пам'ятала той час, коли могла бути просто маленькою людиною – без серійного номеру від Системи. Вона вже не могла по-інакшому, але той світлий спогад грів її душу, й вона дозволила своїй донечці теж зануритися в нього.

 

Так і ходив хлопчина далі – з обірваною кишенею – бо поки нічого нового не зміг придбати, аби залатати штани.

 

Якось його зупинив смаглявий вояка років чотирьох. Він щосили нісся від старших хлопчаків, які хотіли його побити.

 

- Здавайся, у тебе темна шкіра – ти не наш!!!

 

Хлопчик не знав, за що його ненавиділи у дворі, але ці високі, худорляві, бліді хлопці завжди над ним кепкували й давали щиглів. А сьогодні він мав необережність із ними погодитися грати у війну, але чомусь усі вирішили, що він ворог. Зарюмсане обличчя заховалося за зеленими ногами. Він вибився із сил, і вже просто не міг бігти. Хай краще Непокірний, аніж синці від блідих. Хлопці щойно побачивши зелені штани враз кинулися навсібіч.

 

Малюк не відразу зрозумів, чому його кривдники щезли.

 

- Дядю, а чому вони втекли – нас тільки двоє, а їх он скільки!

 

- Вони бояться інакших.

 

- А зробіть мене інакшим!

 

- Ти сам можеш це зробити, і тобі не потрібна чиясь допомога.

 

- Я ще дуже маленький. Я потім сам, а зараз зробіть!.

 

Хлопчина – і сам ще без вус – озирнувся, думаючи, що б таке подарувати малому, уже інакшому. І раптом погляд його впав на обірвану кишеню. "Та ж в мене є друга!".

 

Малюк виніс із дому голку та чорну нитку. І вони разом зі своїм новим товаришем – справжнім товаришем, - на сорочці, на найвиднішому місці, нашили нову кишеню.

 

Так день за днем хлопчина роздавав по шматочку свої штани. А коли вже шорти стали нечемно короткими, почав дошивати їх тими кольоровими клаптями, які відшукував у закутках покинутих старезних будинків.

 

...Якось його запросила до себе Система. І він пішов. Але покликав із собою своїх друзів. І наказав узяти кольорові олівці, знайдені у закинутому дитячому будинку.

 

Вартові Системи обурено зиркали на малюків, але пропустили їх усіх – бо Непокірний мав особливе запрошення від Нього.

 

Він – очільник Системи – сидів покинутий і стомлений у своєму розкішному золотому кабінеті. Тільки йому дозволялося замість стального жакета носити золотий піджак. Але тісно було йому в ньому. І незатишно. Самотній, Він мав червоні очі й сірий лоб. Тільки жовті щоки видавали в ньому живу людину, якою він забув називатися вже давно.

 

І раптом двері прочинилися. Галаслива кольорова дітвора увірвалася до кабінету. Дітлахи почали розмальовувати кольоровими олівцями стіл, шкіряні крісла, стіни, вікна, папки і сейф із номерними знаками. Від такого зухвальства Він спочатку втратив мову. А потім помітив і самого Непокірного у штанях із кольоровими латками.

 

- То це ти?

 

- Я.

 

- І це твоя армія?

 

- Це мої діти.

 

- І що вони можуть зробити мені – всемогутньому? Достатньо мого одного наказу – і вас усіх нестане.

 

- Ні.

 

- Чому?

 

- Бо зараз ви самі все побачите.

 

Вечірній промінь сонця зазирнув крізь прочинене вікно, здивувався й покликав своїх побратимів. Десятки, тисячі сонячних зайчиків стрибнули за ним, сміючись. Вони грали в квача, бігаючи кольоровими дитячими малюнками – від стіни до дверей, від вікна до стелі, від  шафи до кольорових штанів... Кімната наповнилася веселковим сяйвом, від якого хотілося щиро сміятися.

 

Очільник Системи незворушно дивився на цю феєрію кольорів. Потім примружив запалені червоні очі, зморщив носа – і... чхнув. Отак, як у дитинстві – коли дивився на сонце, а воно сльозило очі й змушувало чхати. Він не стримався ще раз – і чхнув. І знову, знову, знову... Раптом його золота шкаралупа тріснула і осипалася блискучим непотребом додолу. Перед Непокірним стояла уже не напівлюдина, а посивілий дідусь, який скучив за своїми онуками. 

 

raduga

- А що сталося далі? – допитувалася наймолодша дівчинка, яка ніяк не хотіла заснути – все їй було цікаво.

 

- Далі, - примружив очі татко, - далі Непокірний потрапив під дощ, який змивав сіру пилюку з вулиць і людей. Будинки ставали чепурними і різнокольоровими, а люди нарешті поскидали свої сіро-чорні лахи, і починали вчитися носити інакші, кольорові.

 

- Тату-у... а хто цей дивний чоловік і чому він не боявся? Страшно самому бути?

 

- Страшно, коли ти не віриш у свої штани... Спи, вже час.

 

- Ні, скажи – ти ж його знаєш? Правда? – і мала благально заглянула в очі таткові.

 

- І ти його знаєш... Це наш дідусь.

 

- Дідусь? Так він же старий, а ти розповідав про молодого хлопця.

 

- Ну, не такий я вже і старий, - озвався із кутка широкоплечий дідуган. Він увесь час, поки син розповідав небувальщину, плів із веселкоих ниток мереживо. – Старий, коли ти змирився із Системою. А коли ти... правильно твій татко сказав.... віриш у свої штани, тоді і в сто років ти почуваєшся кольорово. Спитаєш завтра у своєї бабусі, вона тобі й не таких казок розкаже...

 

- Ага, завтра, - недовірливо пискнула мала. – Поки вона повернеться зі своїх конференцій, я вже виросту, - і дівча повернулося до стіни й почало засинати, обіймаючи свого зшитого дідусем блакитно-зеленого кролика.

 

- Сину, ти все дітям казки розказуєш... І запам'ятав їх стільки! – дідусь щасливо усміхнувся.

 

- А ти, як і тридцять років тому, плетеш мереживо для мами?

 

- Вона перша подарувала мені рожеву латку на мої обірвані штани. Вона вдягалась у рожеву сукню...

 

 

JavaScript is disabled!
To display this content, you need a JavaScript capable browser.

 

Зображення: loadpaper.com, sumno.com. 

Поділіться з друзями: