Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


06 Груд 2013

Яке воно – щастя?

Читайте більше в рубриці Діана Браславська - колонка
 

А яке воно – щастя? Якого кольору чи форми? Чи існує взагалі? І куди воно відходить, коли в душу закрадається сум? Тисячі років люди шукали відповіді на ці питання, проходили цілі епохи, і люди не знаходили розв'язки. Механізоване ХХІ століття позбавило нас справжнього, чистого мислення. І так важко віднайти своє справжнє щастя.

Я прокинулась, як зазвичай, заварила собі чай, все було, як завжди. І тут мій погляд упав на вікно, ми завжди так поспішаємо, що не дивимося у вікно, не дивимося у небо, не помічаємо нічого навколо. Коли ми останній раз раділи сходу сонця? Не пам'ятаєте? Ось і я не пам'ятаю... А за вікнами тим часом, все було мокре від вранішнього дощу, небо було густо затягнуте сірою ковдрою, і лише голі дерева вносили чорні плями в це біло-сіре марево.

Місто прокидалося і на вулиці, десь поодалік, вже гуркотів довгий автомобільний затор, пішоходи поспішали у своїх справах. Всі вони такі кумедні, однакові, сірі та наче шаблонні. Я люблю і ненавиджу це місто. Вже не залишилось майже нічого справжнього, тут вже не живуть ті відважні варяги, які власне і заснували це місто, тут вже не залишилось майже жодних справжніх пам'яток архітектури. Люди віками руйнували місто, розбиваючи сталевими молотами своє щастя. Тут живуть всі і ніхто не живе. Це місто нагадує Вавилон – стільки людей, і всі чомусь забувають, що знаходяться на чужій землі, забувають хто вони, забувають звідки, і навіть те, чому їх вчили пращури. Люди, які тут живуть, забули смак життя, всі вони наздоганяють ідеали цього міста.

Брудними вулицями тягнеться фабричний дим, темна вода стікає у придорожні канави. Це місто вже давно стало прототипом життя жителів. Зневірені підлітки скорочують собі життя літрами алкоголю, тонкі цигарки – граціозно, виписуючи складні піруети та малюючи собою небачені фігури, здіймаються в небо, залишаючи своїх власників серед похмурих лабіринтів міста. Міста, яке стало їхнім щастям...

Цього ранку я їхала в автобусі і розмірковувала про майбутнє свого міста. Ну невже люди забули про щастя? Невже вони дотліватимуть у сірій буденщині свого життя? Чому ми настільки заклопотані, що перестаємо цінувати короткі та щасливі моменти? В мить моїх роздумів до автобусу зайшли ще люди, а біля мене сіло дві сестрички віком 5-9 років. Попереду сидів, як я зрозуміла, їхній батько. Старша сестричка розповідала казку меншій. І тут пролунало те, чого я аж ніяк не очікувала почути.

Менша сестричка поглянула на старшу та запитала:

- Чому люди такі злі?

- А злих людей не буває, вони просто не щасливі.

Я вийшла на наступній зупинці, а автобус далі покотився по звичному для нього маршруту. Як тисячі років мудреці шукали відповідь, не знаходячи її, так і я в той день опинилася перед глухою стіною. Я дивилась на брудне, порожнє місто, намагаючись зрозуміти, а яке ж насправді щастя?

 

 

 

Фото bihanskyy.blogspot.com

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему