Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


02 Квіт 2012

Псевдонаукове дослідження: «мильна опера як комунікація»

Читайте більше в рубриці Анастасія Федченко - колонка
 

Те, що жінки дивляться телесеріали, - стереотип. По-перше, серіали дивляться не тільки представниці прекрасної половини людства, а й чоловіки. По-друге, жінки дивляться не тільки серіали. Іноді «в пригоді» стає футбол, новини, програма про політику. Навіть фільм жахів можна переглянути. Це якщо в компанії або принаймні з увімкненим світлом.

Те, що «мильні опери» стали менш популярними, - стереотип. По-перше, таку «жанрову» характеристику давали здебільшого латиноамериканським серіалам. По-друге, їм на зміну прийшли російські багатосерійні «шедеври».

 

file

 

Я б, наприклад, залюбки зараз подивилась якийсь бразильський телесеріал, якби знайшла

- його в програмі передач,

- час, який можна звільнити від роботи та байдикування в безмежних просторах Інтернету,

- сили, щоб подивитись усі серії,

- мабуть, головне, - канал без реклами. Тому що звичайна серія на 30-40 хвилин «безмірними» зусиллями наших невтомних рекламщиків перетворюється на годину.

 

Те, що в серіалах сюжет – варіація на тему (обирайте самі: кохання бідна/багатий, негарна/прекрасний, із перешкодами. Словом, розумію, що вони наближаються до безкінечності), а герої – на одне лице, - знов-таки стереотип. Принаймні, для «класичної» мильної опери. Це у російських лубочних серіалах Порошина/Снаткіна розриваються відразу на 15 (перепрошую за слово) проектів. У Бразилії чи Мексиці… Ех! Усі героїні гарні: що позитивні, що негативні. І герої симпатяги: високі, стрункі, шляхетні. І головне, що акторський склад практично в усіх серіалах був різний. Звісно, актори грали у багатьох мильних операх, але завдяки кількості та видовій різноманітності лицедіїв це не тільки не впадало в око, а й було приємним: «А в «Коханні-зітханні» він грав Хуана. А тепер ось Карлос».

 

А сюжет! Чого вартий він! Так, схожий на 10 інших. Так, злі сестри/брати/друзі/начальство/батьки розлучають Педріто з Хуанітою, а Карлоса з Кончітою, але ж закінчується усе добре! Та й закоханих наших грають різні актори, повторюсь.

Те, що слава акторів серіалів швидкоплинна, мов річкова вода, - найбезглуздіший стереотип із мною чутих. Ви спитайте у старшого покоління жінок (35+), хто така Вікторія Руффо, і в них на очах з’являться сльози. Та це ж просто Марія, яка стільки настраждалась сердешна, поки не здобула своє щастя. А Луселія Сантос (рабиня Ізаура)? Скільки перепало на її долю?!

 

Актори серіалів – це кумири жінок старшого покоління, це світлі образи. Це в першу чергу свідки їхньої юності та молодості. Так уже склалось, що ми чомусь любимо речі або людей, які супроводжували нас у якомусь певному життєвому етапі, яскравому і позитивному. Тож слава Руффо чи Сантос вічна. Принаймні, найближчих років 20, поки молодше старше покоління не забуде їхні імена, старанно витіснювані іменами десятків інших сердег, а старше старше покоління страждатиме від маразму й галасливості онуків. Важливим моментом є й те, що поява мильних опер на телебаченні спричинена розпадом СРСР. Тож вони – як ковток свіжого повітря. Так, радянські фільми гарні і повчальні, це класика. Але ж проблеми серіальних персонажів значно ближчі ще вчора радянським, а сьогодні вже російським та українським жінкам, ніж переживання героїнь вітчизняних картин. Жінці, яка ще вчора жила в країні, де немає сексу, і подруги ходять в однакових сукнях, добре якщо різного кольору, нестерпно хочеться подивитися, як «вони ото цілуються», скільки платтячок/кофтинок/сережок має головна героїня або головна злодійка. Серіали ставали школою життя: як одягатися, як поводитися в товаристві, як зваблювати чоловіків.

 

І, повертаючись до нібито «безславних» акторок. Так, вони більше не з’являються на екрані. Так, вони призабуті. Їхні імена – тим більше. Але ввімкніть на пару хвилин титри або кадри серіалу своїм знайомим жінкам 35+, і ви побачите, що буде. Героїні латиноамериканських серіалів – ідоли покоління, яке дало нам життя. Колоси, які на своїх глиняних ногах стоять впевненіше, аніж наші кумири на своїх силіконових самі знаєте чому.

 

Мильні опери – то одні із найтепліших спогадів із мого дитинства та юності. Свій перший серіал я дивилась десь у 8 років. Останній – у 16.

 

Ми дивились мильні опери усім класом. І кожен ранок починався так: «А ти бачила учорашню серію «Багатих і знаменитих»? (назви – також варіації на тему) Я пропустила. Розкажи, що було. Поцілувались Хуаніта та Педріто? Ну нарешті! А то тягли вже два місяці!»

 

Розмовам про екранні пристрасті були присвячені усі перерви. У мене ще ж – і дорога додому. Я мала двох приятельок: Наталку й Аню, з якими разом ходила зі школи. 2 кілометри неасфальтованої дороги проходили швидко завдяки обговоренню причинно-наслідкових зв’язків у «Кончіта любить Карлоса, але не наважується у цьому зізнатися», а іноді й додатковою перевагою, якщо хитросплетінь у черговій серії «Троянди на узбіччі» було більше, ніж звичайно. Серіальна тема була безвідмовною, просто-таки ідеальною для розмови! Англійці, коли не знають, про що поговорити, аналізують погоду. Ми ж розплутували до болю прості колізії «теленовел».

У нас були свої улюбленці, яких ми проте нещадно критикували. Були й негативні персонажі, про яких Наталка й Аня завжди говорили: «Я б їй як вмазала ото!» Не дивуйтеся. Я дівчина із села, у нас там розмовляли по-простому.

 

Щовечора я старалась пошвидше зробити уроки, щоб встигнути на чергову порцію художнього обману й рожевих мрій (чому б і не побажати собі таке ж палке кохання, а до нього на додачу такий же гарний будинок і повітряну весільну сукню? І ми бажали. Щиро, як тільки можна робити це у дитинстві). Якщо якась серія пропущена – не біда. Однокласниці все одно перекажуть. Зате наступного разу перед «несумлінною» глядачкою вже можеш «козирнути» ти.

 

Щовечора ми прилипали до екранів і жили штучним життям. По суті нічого не змінилось. Хоча ні. Тоді життя було чужим, а сьогодні своє, однак синтетичне, із ГМО. І тоді ми обговорювали усе побачене й додумане. Зараз тільки вистукуємо на клавіатурі. І щирий сміх над невдалою сукнею Кончіти змінився на штучні й наскрізь фальшиві дужечки під некрасивою аватаркою знайомої.

 

img 9868

 

Але то я вже відхилилась убік.

 

Ми обговорювали сюжет і героїв. Ми, що називається, ко-му-ні-ку-ва-ли. Ех. Куди воно поділося?..

 

А ця неперевершена ритмомелодика імен! Ізабелла, Матильда, Фернанда, Ракель, Родріго, Артуро, Карлос, Маркос. Ними називались коти, собаки, навіть корови. Уже я пам’ятаю сусідських Кармеліту й Наташку. Так-так. То були корови, названі на честь російської «саги» «Кармеліта».

 

А ця мелодійність мови! Уривки фраз іспанською через поганий дубляж досі не дають мені спокою. І саме тому я мрію якось вивчити саме іспанську…

 

Мильні опери – то культурний феномен свого часу. І ми були його свідками. Я досі згадую із теплотою про вечори перед чорно-білим телевізором за «Дикою трояндою» чи «Ізабеллою». То було майже безтурботне життя, тому що твоя сварка з однокласницею ставала банальною і швидко минала порівняно із розлученням Хуаніто з Карлітою.

Як добре, що українські та російські телеканали скуповували це по суті кіносміття, на порядок чистіше й добріше від сучасного. І як добре, що ми усі росли на ньому. Хороші були часи!

 

 

Фото rb7.ru, hlynnshotnumber.blogspot.com, cnnturk.com

 

Поділіться з друзями: