Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!

Анастасія Федченко - колонка

Анастасія Федченко - колонка

Улюблений одяг - вишиванка.
Улюблений настрій - усміхнений.
Улюблене заняття - журналістика.

Це останні дні, щоб сказати «Торік я закінчила університет», «Торік я переїхала до Києва». Нині я часто думаю про це. Далі рахунок піде вже не на рік, а на роки. І якщо до цього була певна поблажливість до себе (я тільки торік закінчила університет і переїхала до Києва, то якої ж кар’єри від мене вимагати), то надалі її ставатиме дедалі менше. Боже збав, я не кар’єристка, просто хочу чогось досягти у професії, яку вивчала 5 років.

Дзвонила мама. Вона за мене дуже хвилюється через ситуацію в країні, через те, що ходжу на Майдан. Щоразу просить бути обережною. Але не відмовляє ходити, бо знає, що то ніякої користі не несе. По-перше, нас розділяє 600 кілометрів, по-друге, мене в такому віці і з такими поглядами не дуже відмовиш.

Спіднє, майка, колготи, джинси, тонкі шкарпетки під вовняні (щоб не кололи в ноги), «зимові» устілки в гумаки. Теплезний вовняний светр, якраз на мороз -20. Він помаранчевий, бо купувався десь так у 2005-му і дуже рідко носився – надто теплий, не дуже привабливий, зате помаранчевий. Куртка, у якій не холодно у невеликий мороз (осіннє пальто продувається, для пуховика ще не сезон), рукавички, сумка через плече, на плечах синьо-жовтий, рідний, прапор. Я готова йти на Майдан. І я йду. Від п'ятниці і до сьогодні. У четвер не пішла, бо вже спала (мені дуже рано на роботу). Ходитиму щодня. Дощ не страшить, холод теж. Мені від Майдану чотири станції метро в теплу квартиру, під плед. А тим, хто ночує там, тяжко. Я б їх забрала, якщо не всіх, то кількох. Але наша квартира нині перенаселена. Проте менше з тим.

В орендованій квартирі у мене немає телевізора. Точніше, він є, і навіть використовується за призначенням: як підставка під сумку, полиця для книжок та одягу. А ось дивлюся телевізор, коли буваю у мами. Точніше, «дивлюся» - не надто вдале слово. Я його вмикаю, клацаю різні канали, розумію, що моя психіка нічого з тої маячні не витримає, і вимикаю. Дуже рідко трапляються більш-менш цікаві фільми, іноді дивлюся новини.

У Києві презентували антологію української жіночої прози «З непокритою головою». Упорядник Віра Агеєва гордо назвала видання першим. Мені ще належить відкрити певних авторок для себе...

У четвер, 3 жовтня, у Києві презентували перший фільм Віктора Андрієнка (я пам'ятаю його із «Шоу довгоносиків»). Стрічка «Іван Сила» розповідає про українського богатиря Івана Фірцака – найсильнішу людину планети 1928 року. Фільм розрахований на дитячу аудиторію. Це коротке викладення фактів. Далі спробую проаналізувати стрічку.

Я вважаю, що кожне місто має свій, тільки йому властивий, шарм. Навіть маленький обласний центр із 300 тисячами населення. Як співає мій улюблений гурт «Океан Ельзи» (про нього буде трохи далі, дочекайтеся), «Вона не була в різних містах». Я й справді мало де була, і мені ще багато всього належить відкрити. Проте та Україна, яку вже встигла побачити, тішить.

У вівторок я захищаю диплом. Стану магістром журналістики. Але ж я ніби тільки прийшла сюди на олімпіаду, завдяки якій стала студенткою. Ось тільки…

В історичних музеїв, які й так не потерпають від навали відвідувачів, з’явився серйозний конкурент. Зараз розповім.

Те, що жінки дивляться телесеріали, - стереотип. По-перше, серіали дивляться не тільки представниці прекрасної половини людства, а й чоловіки. По-друге, жінки дивляться не тільки серіали. Іноді «в пригоді» стає футбол, новини, програма про політику. Навіть фільм жахів можна переглянути. Це якщо в компанії або принаймні з увімкненим світлом.

Коли робиш щось зопалу, часто про це шкодуєш. Починаєш аналізувати, шукати недоліки. Принаймні, у мене так.