Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


31 Бер 2014

Маленька дівчинка і смажена картопля

Читайте більше в рубриці Алла Плахтій - колонка
 

Дитинство – це уривки в пам’яті, це мультики, це полуниця на сусідньому городі баби Килі, це біг навипередки, це відчуття абсолютної гармонії між тобою і твоїми думками. Дитинство – це прекрасно! Це те, що ми любимо згадувати, те, що відбувалося ніби в минулому життя, те далеке, але водночас зостається у нашому серці і не стирається. Дитинство – це найчистіший етап сприйняття світу з позитивної сторони. На жаль, воно триває не завжди…

Для мене дитинство – це, насамперед, бабусина смажена картопля. Вибачайте за таку простоту, бо немає тут ніякого підтексту. Та який може бути підтекст у картоплі?! Крім того, що вона згладжує будь яку ситуацію, переносячи тебе у «смак» дитинства. Але головне, щоб картоплю смажила бабуся, у селі, із цибулькою, на давній-предавній сковороді. Я можу лише почистити картопельку, але ні в якому разі не смажити, бо не вийде так смачно, не знаю навіть чому.

Історія з картоплею у нас із бабусею досить чуттєва. Коли я була маленька, одного року був неврожай картоплі, і для бабусі це був жах. Адже вона виросла на харчах, які ростуть на городі. Це психологія людей у селі, для яких неврожай – гірше грому. Так воно ж і є! Тим паче, що картопля для селян – «другий хліб». І ніякими кашами ти це не заміниш.

Загалом той рік бабуся прожила непогано, ну наскільки можна його прожити без смаженої картопельки, а лише з малесенькою (на неї ще казали «свиняча») вареною у мундирі.

Ми старанно висаджували нову партію весною, і восени земля нагородила нас урожаєм! Відтоді почався справжній королівський бенкет. Кожного вечора до нас приходила дивитися телевізор баба Киля і щоразу запитувала мою бабусю: «Ну що, Галю, знову картоплю смажила? Ніяк ти її не наїсися!»

 

Цікаво, що картоплі не могла наїстися не лише моя бабуся, а ще й я. Мабуть, це триває до сьогодні. Хоча й пройшли вже «картопляні вечори», все одно, коли я приїжджаю до бабусі, прошу лише смаженої картопельки. Не лише тому, що бабуся дуже-дуже смачно її готує (хоча це також вагомий аргумент), а ще й тому, що відчуваю себе знову маленькою дівчинкою, якій не потрібно вставати щоранку і рятувати цей світ від самої себе.

 

 

Фото photo.i.ua

Поділіться з друзями: