Колонки

Я витала поміж вулиць з церковним дзвоном собору святої Катерини, час від часу натикаючись на старезні вітрини книжкових крамниць. Орнаментовані величезні двері кричали на допомогу, а я, лякаючись химер понад, завмерала на порозі перед входом, лякаючись чи то ввійти чи вийти. Йшла на звук дзвонів та биття свого серця. Хоча поправді серце я лишила в Парижі.

Хворіти вдома – це надзвичайно нудне заняття! І хоча робила я це всього лиш день, стомилася від лежання на ліжку вже з перших годин з температурою.

Вам знайоме це відчуття, коли ти всю ніч гуляв з друзями і на ранок повністю виснажений, з мішками під очима і мозолями від взуття (в моєму випадку - незручного жіночого) йдеш додому? Бо мені воно, напевне, вже стало рідним. Це не тому, що серед молоді «одні наркомани», які виходять з дому лише вночі. Ні. Просто із заходом сонця у нашому місті починають відбуватися чудові речі.

Сьогодні 14 червня 2014 року. Майже рік тому, 29 червня 2013-го, до Черкас нарешті приїздив гурт «Океан Ельзи». Ми з подругами чекали дуже довго цього концерту і він все-таки «більш ніж» виправдав наші очікування. Але чому я про це пишу вже рік по тому?...

Кілька днів тому, після чергової покупки в супермаркеті, на чекові мені випало таке передбачення: «Просто будьте собою». Цікаво, і як отой автомат уміє підібрати такі влучні слова?! І чому люди так не вміють?

Одне із найскладніших "завдань" цього світу - відповідати чиїмось уявленням, чиїмось очікуванням, які базуються навіть не на здоровому глузді чи потребах епохи, а на спогадах про твоїх батьків та дідів. От мене часто "пиляли": "Твоя мама була розторопною, не те, що ти - божий волик", "О, як колись твоя баба танцювала і співала, шкода, ти не можеш", ну, і т.д. Але то на базі двох сіл, тому мені просто - переїхала в Київ, а всі очікування якшо і вилазять, то десь там - в розмовах кумась. Кумасі в соцмережах не пишуть, економлячи на інтернеті, тому маю спокій.

Перший день літа. Син відраховував дні до цього моменту. І навіть привітав з останнім днем весни. І, звісно, опівночі не забув привітати з початком літа. Ну дуже любить він літо. Може, невипадково 1 червня - Всесвітній день захисту дітей? Я теж люблю цю пору, хоча не виношу спеку. Може, тому, що моя стихія - вода... Але, звичайно, більше люблю сина. Це - справжнє щастя, незважаючи на всі "війни" й "виховні" моменти.

Я не знаю, що таке кохання. Кохання жінки до чоловіка. Кохання справжнє яке, чи не справжнє… Не знаю нічого про те, яке кохання повинне бути. Я можу лише відчувати.

У мене є вибір: лезо, ампула, навчитись літати. Добре, що тут нікого немає. Це мій улюблений дах – недобудови тримаються на якомусь магнетизмі. Добре, що встигла вимкнути телефон, стерти пам’ять на жорсткому диску. Треба лишити після себе якомога менше спогадів. Добре, що зараз квітень і сонце таке м’яке на заході. Я люблю тебе, Сонце! Дивно, не відчуваю холоду, навіть жодної краплинки тривоги чи сумніву. Так хороше тепер! Коли вже от-от маю дописати свою автобіографію, і чорнила ще так багато. Гармоніє, здається, тут, серед зелені, на чужому будинку, у чужому місті, серед людей, що мене не знають, я тебе знайшла… Тільки-от що мені обрати?

"Однокласники" придумав Саурон, аби лікувати людей від романтичних мєчт. Точно-точно. От останнім часом до мене на сторінку стали заглядати всякі особі протівоположного пола, а оскільки я їх не знаю-не пам`ятаю, то тисну на фото - і вже назавтра до мене заглядають дружина, теща, сестра тещі, сусідка сестри тещі і т.д. І якщо я особі здалася ще юной та нєжной школьніцей, то решта гостей швидко відкриють очі на стокегезморшкивеликусраку ну і т.д. Амінь))