Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


22 Груд 2015

Встигнути згадати, або Історія про любов і чудесне зцілення

Читайте більше в рубриці Як стати щасливими
 

Ця історія - про силу Любові, для якої немає нічого неможливого.

Мене везли на кріслі по коридорах обласної лікарні.

- Куди? - Запитала одна медсестра іншу. - Може, не в окрему, може, в загальну?

Я захвилювалася.

- Чому ж у загальну, якщо є можливість в окрему?

Сестри подивилися на мене з таким щирим співчуттям, що я несказанно здивувалася. Це потім я дізналася, що в окрему палату переводили помираючих, щоб їх не бачили інші.

- Лікар сказала в окрему, - повторила медсестра.

Я заспокоїлась. А коли опинилася на ліжку, відчула повне умиротворення вже тільки від того, що нікуди не треба йти, що я вже нікому нічого не винна, і вся відповідальність моя зійшла нанівець. Я відчувала дивне відсторонення від навколишнього світу, і мені було абсолютно все одно, що в ньому відбувається. Мене нічого і ніхто не цікавив.

Я знайшла право на відпочинок. І це було добре. Я залишилася наодинці з собою, зі своєю душею, зі своїм життям. Тільки Я і Я. Пішли проблеми, пішла суєта і важливі питання. Вся ця біганина за миттєвим здалася настільки дрібної в порівнянні з Вічністю, з Життям і Смертю, з тим непізнаним, що чекає там, за небуттям ...

І тоді завирувало навколо справжня Життя! Виявляється, це так здорово: спів птахів вранці, сонячний промінь, що повзе по стіні над ліжком, золотисті листя дерева, що махає мені у вікно, глибинно-синє осіннє небо, шуми пробудженої міста - сигнали машин, що поспішають цокання підборів по асфальту, шурхіт падаючого листя ... Господи, яке чудове Життя! І я тільки зараз це зрозуміла ...

- Ну і нехай, - сказала я собі. - Але ж зрозуміла ж. І у тебе є ще пара днів, щоб насолодитися ним і полюбити його всім серцем.

Відчуття свободи і щастя, яке охопило мене, вимагало виходу, і я звернулася до Бога, адже він був до мене вже ближчим ніж усе інше.

- Господи! - Раділа я. - Дякую тобі за те, що ти дав мені можливість зрозуміти, як прекрасне Життя, і полюбити його. Нехай перед смертю, але я дізналася, як чудово жити!

Мене заповнював стан спокійного щастя, умиротворення, свободи і дзвінкої висоти одночасно. Світ дзвенів і переливався золотим світлом божественної Любові. Я відчувала ці потужні хвилі її енергії.

Здавалося, Любов стала щільною і в той же час м'якою і прозорою, як океанська хвиля. Вона заповнила весь простір навколо, навіть повітря стало важким і не відразу проходило в легені, а втікало повільною, пульсуючою водою. Мені здавалося, все, що я бачила, заповнювалося цим золотим світлом і енергією. Я любила! І це було злиттям потуги органної музики Баха і мелодії скрипки, яка летить у небо.

Окрема палата і діагноз «гострий лейкоз четвертого ступеня», а також визнаний лікарем незворотний стан організму мали свої переваги. До помираючих пускали всіх і в будь-який час. Рідним запропонували викликати близьких на похорон, і до мене потягнулися прощатися скорботні родичі. Я розуміла їх труднощі: про що говорити з вмираючою людиною? Яка, тим більше, про це знає. Мені було смішно дивитися на їх розгублені обличчя.

Я раділа: коли б я ще побачила їх усіх! А більше всього на світі мені хотілося поділитися любов'ю до Життя - ну хіба можна не бути від цього щасливим! Я веселила рідних і друзів, як могла: розповідала анекдоти, історії з життя. Все, слава Богу, реготали, і прощання проходило в атмосфері радості і достатку.

Приблизно на третій день мені набридло лежати, я почала гуляти по палаті, сидіти біля вікна. За цим заняттям і застала мене лікар, спочатку закотивши істерику з приводу того, що мені не можна вставати.

Я щиро здивувалася:

- Це щось змінить?

- Ні, - тепер розгубилася лікар. - Але ви не можете ходити.

- Чому?

- У вас аналізи трупа. Ви і жити не можете, а вставати почали.

Пройшов відведений мені максимум - чотири дні. Я не вмирала, а з апетитом лопала ковбасу і банани. Мені було добре. А лікареві було погано: вона нічого не розуміла. Аналізи не змінювалися, кров капала ледь рожевого кольору, а я почала виходити в хол дивитися телевізор.

Лікаря було шкода. Любов вимагала радості оточуючих.

- Лікарю, а якими ви б хотіли бачити ці аналізи?

- Ну, хоча б такі. - Вона швидко написала мені на листочку якісь букви і цифри. Я нічого не зрозуміла, але уважно прочитала. Лікар подивилася на мене, щось пробурмотіла і пішла.

О дев'ятій ранку вона увірвалася до мене в палату з криком:

- Як ви це робите?!

- Що я роблю?

- Аналізи! Вони такі, як я вам написала.

- А-а! Звідки я знаю? Та й яка, на фіг, різниця?

Лафа скінчилася. Мене перевели в загальну палату. Родичі вже попрощалися і ходити перестали.
У палаті було ще п'ять жінок. Вони лежали, втупившись у стіну, і похмуро, мовчки і активно вмирали.

Я витримала три години. Моя Любов почала задихатися. Треба було щось терміново робити. Викотивши з-під ліжка кавун, я затягла його на стіл, нарізала і голосно повідомила:

- Кавун знімає нудоту після хіміотерапії.

По палаті поплив запах свіжого снігу. До столу невпевнено підтягнулися інші.

- І правда знімає?

- Угу, - зі знанням справи підтвердила я, подумавши: «А хрін його знає».
Кавун соковито захрумтів.

- І правда, пройшло, - сказала та, що лежала біля вікна і ходила на милицях.

- І в мене ... І в мене ... - радісно підтвердили інші.

- Ось, - задоволено закивала я у відповідь. - Якось випадок у мене один був ... А анекдот про це знаєш?

О 2:00 ночі в палату зазирнула медсестра і обурилася:

- Ви коли ржати перестанете? Ви ж усьому поверху спати не даєте!

Через три дні лікар нерішуче попросила мене:

- А ви не могли б перейти в іншу палату?

- Навіщо?

- У цій палаті у всіх покращився стан. А в сусідній багато важких.

- Ні! - Закричали мої сусідки. - Ми не відпустимо.

Не відпустили. Тільки в нашу палату потягнулися сусіди, просто посидіти, поговорити, посміятися. І я розуміла чому.

Просто в нашій палаті жила Любов. Вона огортала кожного золотистою хвилею, і всім ставало затишно і спокійно.

Особливо мені подобалася дівчинка-башкирка років шістнадцяти в білій хусточці, зав'язаній на потилиці вузликом. Кінці хусточки, які стирчали в різні боки, робили її схожою на зайченя. У неї був рак лімфовузлів, і мені здавалося, що вона не вміє посміхатися.

А через тиждень я побачила, яка у неї чарівна і сором'язлива усмішка. А коли вона сказала, що ліки почали діяти і вона одужує, ми влаштували свято, накривши шикарний стіл. Вінчали його пляшкою з кумисом, від якого ми швидко забалділи, а потім перейшли до танців. Черговий лікар, який прийшов на шум, очманіло дивився на нас, після чого сказав:

- Я тридцять років тут працюю, але таке бачу вперше.

Розвернувся і пішов. Ми довго сміялися, згадуючи вираз його обличчя. Було добре.

Я читала книжки, писала вірші, дивилася у вікно, спілкувалася з сусідками, гуляла по коридору і так любила все, що бачила: книгу, компот, сусідку, машину у дворі за вікном, старе дерево.

Мені кололи вітаміни. Треба ж було щось колоти. Лікар зі мною майже не розмовляла, тільки дивно косилася, проходячи повз, і через три тижні тихо сказала:

- Гемоглобін у вас на 20 одиниць вище норми здорової людини. Не треба його більше підвищувати.

Здавалося, вона за щось сердиться на мене. По ідеї, виходило, що вона дурна і помилилася з діагнозом, але бути цього ніяк не могло, і вона це теж знала.

А одного разу вона мені поскаржилася:

- Я не можу вам підтвердити діагноз. Адже ви видужуєте, хоча вас ніхто не лікує. А цього не може бути.

- А який у мене діагноз?

- Я ще не придумала, - тихо відповіла вона і пішла.

Коли мене виписували, лікар зізналася:

- Так шкода, що ви йдете, у нас ще багато важких.

З нашої палати виписалися всі. А по відділенню смертність в цьому місяці скоротилася на 30 відсотків.

Життя тривало. Тільки погляд на нього ставав іншим. Здавалося, що я почала дивитися на світ зверху, і тому змінився масштаб огляду.

А сенс життя виявився таким простим і доступним. Треба просто навчитися любити, і тоді твої можливості стануть безмежними, а всі бажання збудуться, якщо ти, звичайно, будеш ці бажання формувати з любов'ю. І нікого не будеш обманювати, не станеш заздрити, ображатися і бажати комусь зла. Так все просто і так все складно.

Адже це правда, що Бог є Любов. Треба тільки встигнути це згадати...

Людмила Ламонова

 

Джерело, фото - спільнота "Насолоджуватися життям" у facebook

 
Більше на цю тему