Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


07 Трав 2014

Сто років самотності. Мої Карпати

Читайте більше в рубриці Фоторепортаж
 

Є три речі, яких боїться більшість людей – довіряти, говорити правду і бути собою... Ми приїхали до Карпат вранці, коли не знаєш чого очікувати від природи і що краще одягнути: в'язану шапку чи шорти. А Карпати мовчали. У них є здатність мовчати зранку, поки всі сплять. І лише потім ріки оживають, туман сходить з гір, сніг перетворюється на воду і можна починати жити.

Нас було близько 30 осіб, і приїхали ми до Карпат по тій простій причині, що людина має право шукати щастя будь-де, куди лише можна поїхати, попливти, полетіти, будь-де, де вона зможе загнати його, щастя, у кут. Це було саме тим місцем.

 

IMG 5488IMG 5523

 

День перший. Ми піднімались у гори, важко дихали і несли рюкзаки з теплими речами. Чим вище піднімались, тим розрідженішим було повітря. Cніг провалювався під літнім взуттям і обпікав холодом ноги. Хтось просив зачекати тих, хто відстає, хтось біг вперед, намагаючись щось побачити першим. Та, зрештою, всі опинилися у одному і тому ж місці. Бо якби не було важко – всі вперто йшли. А потім ставили тонкі палатки, щоб "перезимувати" ніч, і увечері біля багаття співали пісні під гітару. І, мабуть, вперше у тих горах лунала музика гітари. І всім було добре, і щось тепле гріло у середині.

Бо насправді музика – це не Бах і не Бетховен, це консервний ніж для відкриття душі.

 

День другий. Ніч була яскравою, з безліччю зірок, запахом багаття та холодним інеєм. Для когось ранок почався о 4-й, для когось - о 8-й. Карпатська ніч вміє випробовувати на стійкість. Навіть теплі речі не завжди рятують від неї.

Ми поснідали і почали сходження. Гора Шпиці височіла поперед нами з гострими верхівками і крутими підйомами. Ми часто падали і хапались руками за колючі гілки ялинок, за суху траву і навіть сніг.

І от коли після десятого падіння ти бачиш, як людина встає, то насправді – це не фізика. Це характер.

А потім, коли, зрештою, вершина підкорена, тіло опускалось на каміння. І було добре просто сидіти, і бачити гори, і розглядати сніг у травні, і зрозуміти одне: для того, щоб сніг розтанув, потрібно постійно і довго на нього дихати. Та, як і в кожну людину, потрібно без міри віддавати любов.

Щедро і не очікуючи нічого навзаєм. Коли очікуєш чогось навзаєм, твої руки стають льодяними і вже не топлять лід, а самі прагнуть від нього зігрітися.

 

IMG 5528IMG 5662IMG 5875

 

День третій. Ми прокинулись у теплих ліжках і поскручувались клубками під ковдрою, щоб довше розтягнути задоволення і зігріти холодні носи, які мерзли попередньої ночі. Але Карпати змусили нас встати. Ми вийшли на вулицю одягнені у гідрокостюми, з веслами у руках та шоломами на головах.

Це була майже друга частина "Елізіума". Холодний, гірський Черемош байдуже прийняв на свої плечі катамарани, які течія постійно намагалася вирвати уперед. Гребти важко, навіть коли є течія і навіть коли у твоїй команді профі.

Бо тут ти не існуєш сам по собі, ти маєш підлаштовуватися під ритм іншого, ти маєш вгадувати думки іншого, ти маєш думати, як інший. Одна із звичайних оман людини полягає в тому, щоби вважати людей добрими, злими, не розумними чи мудрими. Людина тече і в неї є всі можливості: був не розумним – став мудрим, був злим – став добрим і навпаки. У цьому велич людини. І якраз через це не можна осуджувати людину. Ти осудив, а людина вже інша.

 

День четвертий. Сплав по Черемошу продовжувався. Коліна боліли і руки також. Але на душі було весело і добре. І було добре дякувати Богу за це, бо те, що ми мали кожного дня, хтось просив кожного дня. Траплялось і таке, коли хтось не витримував і не міг далі гребти, не мав сили і хотів все кинути.

І тоді хтось починав злитися, забуваючи про те, що ми повинні приймати слабкості, які живуть в хороших людях. Або ж ми повинні вирвати з Біблії цілі книги.

 

IMG 6053IMG 6071IMG 6122IMG 6183

 

День п'ятий або День спокою. Хороший день, коли можна добре посидіти і озирнутись на чотири попередні дні, і взяти для себе щось головне. Усвідомити себе щасливим.

Потрібно, щоб за дверима кожної задоволеної людини стояв хтось із молоточком і постійно нагадував стуком, що є й інші - нещасливі, що, якою б не була людина щасливою, життя рано чи пізно випустить кігті і може статися лихо – хвороба, бідність, втрати. І це все ніхто не побачить, ніхто не почує, так само, як ми не помічаємо і не чуємо інших. Однак людини з молоточком немає...

І, зрештою, ти розумієш, що всі дороги ведуть до одного й того ж Дому. Кожен з нас помре, незалежно від того, якої він віри. Невіруюча людина помре так само, як і Папа Римський.

І єдине, що має значення – чи прожили ми своє життя згідно із своєю власною вірою.

 

Та коли повертаєшся до міста, фарби втрачають кольори і все поступово тьмяніє. Зелене листя просякнуте бензином, а замість землі стелиться асфальт. І ось ти заплющуєш очі та відчуваєш, як здіймаються гори, вони говорять з тобою охриплими голосами і мружать сірі очі. І з ними ти готовий день в день проживати сто років самотності.

 

P.S. Тоха вибач.

 

Фото Діани Браславської

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему