Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


10 Лют 2019

Марина Абрамович: "Із віком я зрозуміла, наскільки важливою є безумовна любов"

Читайте більше в рубриці Притчі, саморозвиток, дайджест
 

"... Я зрозуміла, що моє щастя залежить тільки від мене"...

Марина Абрамович сербська майстриня перформансу, що досліджує стосунки між митцем та аудиторією, межами тіла й можливостями розуму. Активно займається творчістю понад п’ять десятиліть, за що її вже встигли охрестити «бабусею перформансу». Відкрила нове поняття ідентичності, роблячи спостерігачів учасниками і зосереджуючись на «протистоянні болю, крові і фізичних межах тіла».

Польська журналістка Paulina Reiter поспілкувалася із мисткинею про її дитинство, творчість, стосунки з чоловіками й пошук себе.

 – Запис перформансу, де ви стоїте навпроти Улая – вашого партнера в мистецтві й вашого коханця – тримаєте лук, тятива натягнута, Улай затискає пальцями наконечник стріли, спрямованої в ваше серце…

 – Ви проїхали таку величезну відстань із самої Польщі, щоб поговорити зі мною про любов?

 – Так.

 – Тоді нам слід почати з іншої розповіді, про те, що було раніше. Мені знадобилося багато років, щоб зрозуміти, що таке любов, і якою важливою є безумовна любов. Я виросла в Югославії, що перебувала під владою маршала Тіто, за часів комуністичної диктатури. Батьки – партизани, герої війни. У мене було непросте дитинство. Їхній шлюб був жахливим і нагадував війн  – вони ніколи не цілувалися, не обіймалися, навіть не розмовляли. Я дуже любила батька і захоплювалася ним – він володів шармом революціонера. Не могла зрозуміти, чому мама так погано до нього ставиться. Лише згодом я усвідомила, що він їй зраджував, а вона ревнувала.

А потім батько мене обдурив. Мені було шість років. Він учив мене плавати. Нічого не виходило, бо я боялася глибини. Одного разу він посадив мене в маленький човен, ми запливли досить далеко. Раптом він схопив мене, як цуценя, і кинув в Адріатику. Пам'ятаю, як я злякалася – наковталася води і була впевнена, що втону. А батько почав відпливати. Я бачила тільки його спину, що віддалялася. Кричала, але він не озирався. Я подумала, що йому байдуже виживу я, чи ні. Відчула злість і вирішила, що не здамся. Попливла за ним. Він зупинив човен і чекав, навіть не поглянувши в мій бік. Почувши, що я підпливаю, простягнув руку і допоміг сісти в човен. Ми не сказали одне одному ні слова. Пам'ятаю відчуття самотності й відчаю. Я подумала, що якщо власний батько мене не любить, отже мене не можна любити, і я ніколи не буду коханою.

5959532x

 – Батьки навчили вас, як подолати страх, але не навчили любити.

 – Мама ніколи мене не обіймала. Значно пізніше, коли мені було вже років 40, я запитала її: «Чому ти ніколи мене не цілувала?». У відповідь почула: «Щоб не зламати тебе». Коли вона померла, я знайшла її листи й щоденники. Так я дізналася, якою нещасною й самотньою жінкою була моя матір. Якби раніше мені трапилася на очі бодай сторінка з цих щоденників, наші стосунки склалися б інакше. Але було вже занадто пізно.

Думаю, вона хотіла, щоб я виросла сильною жінкою, якій неможливо завдати болю. Яка не буде так страждати через любов, як страждала вона.

 – У житті все навпаки. Якщо в дитинстві ми пізнали любов, зростаємо сильними. Ви вважаєте, що батьки заподіяли вам рану, яка не гоїться все життя?

 – Так. Я постійно думала над тим, що зробила не так. Чому мене не люблять? Вважала, що не заслуговую любові. Люди мовчать про подібні речі, тому що про це не прийнято говорити, але я вже в такому віці, що дозволяю собі свободу – коли мої батьки померли, я відчула полегшення. Можливо, вони навіть по-своєму любили мене, але я дещо вам скажу: вперше я обійняла маму, коли у неї була глибока деменція, і вона дозволила це зробити, тому що вже не впізнавала мене. Якби не бабуся, яка виховувала мене впродовж кількох років, я б взагалі не знала, що таке любов.

 – Повернемося до фотографії з Улаєм. Цей перформанс ви назвали роботою про довіру двох людей. Чому стріла була спрямована саме в ваше серце?

74ab19af-2009-4d26-b8fd-61df530dfbcb

 – Я не замислювалася над цим. Завжди так складалося, що я опинялася у тяжких ситуаціях, мене вабила небезпека. У цьому перформансі ми закріпили на грудній клітці маленькі мікрофони. Мене підстьобувала думка, що я почую звук свого серця в той момент, коли смерть так близько. Це могло статися в будь-яку секунду. Те ж питання, яке ви поставили, пролунало в інтерв'ю, яке Улай дав на телебаченні. Тоді минуло вже багато років, як ми розлучилися, протягом семи років ми зовсім не спілкувалися. Я погодилася на інтерв'ю за умови, що мені не доведеться зустрічатися з Улаєм, а кожен із нас відповідатиме на питання окремо. Тож коли його запитали, «чому стріла була спрямована в серце Марини?», він відповів: «Це було і моє серце».

 – Він мав на увазі, що ви були єдиним цілим?

 – Так. Коли наші стосунки ще тільки зароджувалися, Улай знайшов в музеї медицини світлину скелета сіамських близнюків, у яких зрослися ребра. Цей образ став символом нашої фізичної й духовної єдності.

Наша перша зустріч була незвичайною. Я поїхала в Амстердам на запрошення телебачення. Коли приїхала, мене представили художнику Улаю. Після зйомок ми всією групою пішли на прийом. Я встала і сказала, що всіх пригощаю, тому що в мене сьогодні день народження. А Улай: «Ні, сьогодні у мене день народження». Він витягнув із кишені маленький календарик, і показав, що в ньому бракує листка 30 листопада. Пояснив, що завжди вириває з нового календаря дату свого народження. Я не могла в це повірити, тому що в мене був точнісінько такий самий календар, теж із вирваним 30 листопада, тому що день народження викликав у мене лише похмурі думки.

І подібних збігів у наших стосунках було безліч. Я уві сні ставила питання, а Улай прокидався і відповідав на нього. Або я могла порізати палець, а Улай випадково поранив той же палець іншої руки. Між нами виникла якась синхронізація. Це тривало досить довго, але потім все закінчилося.

754746437821200

 – Ви були разом 12 років.

 – Коли ми познайомилися і закохалися, вирішили працювати разом. Перший спільний перформанс – «Стосунки в часі». Ми показали його на Венеціанській бієнале у 1976 році. Стояли оголеними за 20 метрів одне від одного. Спочатку повільно, а потім усе швидше й швидше бігли назустріч. Уперше ледь зіткнулися, а кожного наступного разу зачіпали одне одного все сильніше й сильніше. Кілька разів удар був настільки сильним, що я падала. Ми хотіли продемонструвати, що із зіткнення двох енергій – жіночої та чоловічої – виникає щось, що ми назвали «that self». Це була третя енергія, абсолютна, позбавлена его, поєднання чоловічого і жіночого начал. Вища форма мистецтва.

 – У цієї енергії є щось спільне з любов'ю?

 – Боже мій, звісно так. Із ідеєю єднання, цілісності, зв'язку. Впродовж якогось часу ми з Улаєм були ідеальною парою, нас пов'язували любов і мистецтво. Ми жили безкомпромісно, за межами суспільних норм. Купили старенький поліцейський фургон «Сітроен», таку собі консервну банку без системи обігріву, і оселилися в ньому. Переїздили з місця на місце, туди, де хотіли побачити наші роботи. Взяли собаку з притулку. Я не хотіла дітей, ще до Улая робила аборти, тому що не бачила можливості бути одночасно матір'ю й абсолютно вільною художницею. Мистецтво було для мене понад усе.

 – Ви з Улаєм написали маніфест свого мандрівного життя – «Art Vital» («Живе мистецтво»). З-поміж головних обіцянок – не мати постійного місця проживання, енергія в русі, ніякого повторення, самостійний вибір, наражатися на небезпеку, порушувати кордони, ризикувати, підкорятися основним рефлексам, покладатися на випадок…

 – Так ми прожили п'ять років. Усе наше майно вміщалося в цьому автомобілі. Часто ми паркувалися десь у селі, йшли до пастухів, щоб вони дали нам якусь роботу в обмін на молоко, ковбасу, сир, хліб. У вільний час я в'язала нам светри. Не потрібно було сплачувати ані за телефон, ані за житло.

 – Ви почувалися щасливою?

 – Так, дуже. Це було ідеальне життя. Ми кохали одне одного, весь час кохалися, у нас була собака, яку ми любили, ми жили ідеями, їздили по музеях і втілювали свої задуми. Ми були дуже бідними, але відчували себе дуже багатими.

Сьогодні я зустрічаю чимало багатих людей, познайомилася навіть із кількома мільйонерами. І бачу, як вони переймаються несуттєвими дрібницями, як їм шкодить надмірна прихильність до грошей. Нічого не мати – важливий початок чогось значимого. У той час популярним був вислів із суфійської філософії: «Less is more» – чим менше, тим більше. І ми теж постійно говорили собі, що все більше хочемо мати якомога менше.

0e7392393b7914fb03736ab13ad42db1

 – Розглядаючи ваші спільні роботи тих років, можна побачити в них передвісників того, що любов мине й буде біль. Два тіла стикаються. Улай зашиває собі рота, щоб ви говорили за нього, ви даєте одне одному ляпаси, дихаєте, ледь не задихаючись. Стріла, спрямована в ваше серце.

 – Можливо. Ми розлучилися на Великому китайському мурі. Спочатку цей перформанс мав називатися «Коханці». Ми повинні були рухатися назустріч одне одному з двох кінців стіни, зустрітися посередині і одружитися. Однак по дорозі Улай зрадив мені з перекладачкою, яка супроводжувала його, і зробив їй дитину. Одружився на ній.

Потім ми багато років не бачилися. Я викупила у нього права на наші спільні роботи. Два роки тому Улай вирішив оскаржити той договір, справа дійшла до суду. Я була певна, що виграю, але програла, довелося заплатити величезну суму. Ця історія психічно мене зруйнувала. Щоб очиститися, я поїхала медитувати в центр на півдні Індії. Хотіла позбутися злості на Улая і гніву, що заподіював мені біль. І що? У цьому місці на краю світу (36 годин від Нью-Йорка!) кого я зустрічаю? Улая і його чергову дружину! Виявилося, що йому сяйнула така ж думка. Хотіла поїхати геть. Але потім сіла й подумала: якщо Бог нас обох відправив сюди, отже для цього є причина. Після місяця медитацій, які ми провели пліч-о-пліч, я йому все пробачила. А він мені. Злість, напруга й гнів зникли. Люди часто говорять, що прощення – це важливо. Легко сказати, але важко зробити. Але люди мають рацію. Прощення – найкращі ліки.

Зараз ми з Улаєм дружимо. Будемо писати книгу про те, що пережили разом. Я турбуюся про нього, тому що він дуже хворий, схуд, шкіра і кістки. Я люблю його. Таке воно життя. Любов – дивне почуття, що здатне піти і здатне повернутися.

 – Виходить, що на Китайському мурі був не кінець любові, а тільки пауза?

 – Не хотілося б, щоб ви мене не так зрозуміли – сьогодні я дуже закохана в зовсім іншу людину. З віком (а мені цьогоріч виповнюється 72) я зрозуміла, наскільки важливою є безумовна любов. Любов до абсолютно чужої людини. Любов до природи, до тварин, скель, дерев. Кожного дня я все ближче до смерті. В цю секунду ти живеш, а в наступну вже мертва. Той короткий час, поки ми перебуваємо тут, має бути наповнений любов'ю до життя і радістю. Не треба боятися жити. Яка страшна трата часу – жити життям, наповненим ненавистю.

2016-02-17-Feb-MarinaAbramovic-Styleinsider-01

 – Як ви вчилися безумовній любові?

 – Через страшні страждання. Після Улая мені потрібно було чимало часу, щоб знову повірити чоловікові. Але врешті-решт я закохалася, повірила і вийшла заміж. І ця людина, Паоло, по-справжньому розбив мені серце. Коли Улай мене покинув, було страшно, але я цього трохи очікувала. Ще й тому не хотіла мати від нього дітей, бо кожну свою жінку він залишав із дитиною. Від самого початку я розуміла, що наші стосунки можуть закінчитися. Зате Паоло, мій чоловік, змусив мене повірити в те, що наша любов – на все життя. Що я в безпеці. Коли любиш абсолютно, то і біль від зради абсолютний. Він все знищив, зрадив мене. Я нестерпно страждала. Я вмію переступити через фізичний біль – в перформансах, коли мені здавалося, що не витримаю, що ось-ось втрачу свідомість, біль минав. Але емоційний біль виявився значно гіршим. Моє серце було розбите, і я не могла зібрати його докупи. Я весь час плакала – в супермаркетах, в таксі, починала ридати посеред вулиці. Мучила друзів розповідями про свою любов і страждання, всі були ситі до несхочу. Та що там – я вже навіть сама не могла себе слухати. Не могла спати, їсти. Я була хвора.

 – Знайома лікарка рекомендувала вам двох шаманів у Бразилії – Денисе і Руду. Вона вірила, що ці люди зцілять ваше розбите серце.

 – Я поїхала до них. Спочатку мною займалася Денисе. Ми разом сіли на землю. На Денисе була сукня в квіточку, вона усміхалася неземною усмішкою і мала вигляд найщасливішої жінки на світі. «Що відбувається?», – запитала. Я розридалася і стала розповідати, що дуже люблю Паоло, що він зрадив, що я стара, і вже ніхто ніколи мене не полюбить, що назавжди залишуся самотньою. Чим більше я скаржилася, тим більше Денисе сміялася над моїми словами. Після того, як я проревіла годину, вона сказала: «Годі!». Зняла сукню і постала переді мною зовсім гола. У неї були міцні ноги, широкі стегна, великі груди, що звисали до пояса. «Подивись на мене! Я – богиня! Я – найкрасивіша жінка, яку ти коли-небудь бачила». Вона взяла свої обвислі груди, піднесла до губ і поцілувала. Одну, а потім іншу. Вона цілувала свої руки, коліна, ступні. Я дивилася на неї й думала, що справді в той момент вона була богинею. Її впевненість у власній красі, те, наскільки вона була задоволена, – все це вивело мене зі стану жалю до себе. Це було краще, ніж 20 років психоаналізу. Я зрозуміла, що відчуття, ніби мною знехтували, що я не почуваюся коханою, переконаність в тому, що я потвора, що у мене негарний ніс, величезна дупа, жирні руки – все це дурниці. Сила йде з душі. Переді мною стояла найкрасивіша жінка, яку я будь-коли бачила.

 – Денисе також виявилася віщункою.

 – Одного разу вона кинула камінчики і мушлі, глянула на них і сказала: «Ти приїхала здалеку, з іншої галактики, у тебе є певна мета». «Яка?» – запитала я заінтриговано. «Твоя мета – навчити людей долати біль», – сказала вона. Я здивувалася. Денисе нічого про мене не знала, але те, що вона говорила, було мені знайомо. Адже саме це я робила у всіх своїх перформансах – створювала складні ситуації й проходила через них на очах у глядачів. Тому я страшенно хотіла написати «Подолати стіну». Ця книга не для істориків мистецтва, а для кожної людини. Ця книга має надихати. Звісно, моє життя було тяжким, але я намагалася витиснути з нього якомога більше, знайти вихід, перетворити страждання на мистецтво. Якщо я змогла, то й ви впораєтеся із болем. У присвяті я написала: «Друзям і ворогам». Тому що впродовж життя багато друзів стали моїми ворогами, а багато ворогів – друзями. Але я забула про найважливіше – я мала присвятити її також і незнайомцям. Тому що незнайомці з'являються в нашому житті і змінюють його. Такою людиною, яка справді змінила моє життя, був Руда.

Денисе підбадьорила мене, але я все одно страждала фізично. Мені боліло ліве плече і рука, як зламане крило. Боліли ноги. Руда пояснив мені, що насправді витоки такого болю, який виникає безпричинно, – в емоціях. «Ми повинні пройти зворотний шлях. Я врятую тебе від фізичного та емоційного болю, а потім наповнимо тебе любов'ю до себе». «Але як?» – запитала я. Руда робив мені масаж. Це тривало кілька днів, і я вила від болю. Весь час плакала. Згадувала ситуації з дитинства. Я й гадки не мала, що моя пам'ять їх зберегла. Насамкінець Руда мене обійняв. Я – зовсім гола, серед джунглів, із чужим чоловіком… Але в цьому не було ані найменшого натяку на еротику. Руда обіймав мене так, як обіймають немовля. Я була цілковито безсилою і почувалася спустошено. Він сказав: «Тепер твої клітини вільні. Я люблю тебе. Я даю тобі безумовну любов, але й ти повинна собі її дати».

1001565 10151751864765912 510671823 n

 – Це означає – любити себе?

 – Поглянь на мене. Ніколи в житті я не почувалася краще. Я щасливіша, ніж була коли-небудь за все своє життя. І я нізащо не хотіла б повернутися в той час, коли мені було 20-30 років. І навіть 50. Зараз у мене є знання та усвідомленість, яких раніше не було. Я прокидаюся вранці і відчуваю, що мені добре в моєму тілі. Мені 72 роки. Я з чоловіком, якому 51 рік. Він закоханий у мене, він кожного дня говорить мені, як йому страшенно пощастило, що він познайомився зі мною. І я його люблю.

Іноді думаю: ні, це неможливо. Як можна бути настільки щасливою? Мені більше не сняться кошмари, я сплю як дитина. Добре їм. Всі симптоми розбитого серця минули. Я не страждаю через те, що старію. Я зрозуміла, що моє щастя залежить тільки від мене. У підсумку ми все одно завжди залишаємося самотніми, тож щастя не має приносити інша людина.

 – У 2010 році ви показуєте перформанс, який відразу увійшов в історію мистецтва – «The Artist Is Present». Ви нерухомо сидите на стільці кожного дня по вісім-дев'ять годин. Люди можуть сидіти навпроти вас досить довгий час. Ви просто дивитеся одне одному в очі. Після закінчення ви заявили, що люди давали вам безумовну любов, а ви – їм.

5959722x

 – Коли я придумала цей перформанс, куратор МоМА сказав, що я, напевно, з глузду з’їхала, бо ніхто не захоче сісти, це Америка, ні в кого немає часу. Нью-Йорк постійно поспішає, всі кудись біжать. «Цей стілець залишиться порожнім», – попередив він. «Мені байдуже. Порожнім, так порожнім. Я все одно буду там сидіти», – відповіла. Я знала, що могла б зробити ретроспективну виставку, влаштувати урочистий прийом і викинути все з голови. Насправді, мені необов'язково було потерпати три місяці, сидячи там. Але я зрозуміла, що це унікальний шанс  –  показати справжню силу живого мистецтва. Виявилося, що куратор помилявся. Стілець навпроти мене не тільки не був порожній, навпаки, люди стояли у довжелезних чергах.

 – Ви справді вважаєте, що вони прийшли за безумовною любов'ю?

 – Вони прийшли, тому що самотні. Тому що страждають. Тому що технології відібрали в нас контакт із людьми. Щоб сісти на стілець навпроти мене, спершу доводилося чекати, бо черга була справді довга. А потім люди сідали. Може просто з цікавості? Коли хтось сідав навпроти мене, він розумів, що за ним спостерігають сотні, я, його знімають на відео, фотографують. Йому нікуди було бігти – тільки вглиб, у себе.

 – Тому багато хто плакав?

 – Бо коли придивишся до себе, бачиш компроміси, на які пішла. Речі, які робила, не дивлячись на те, що не хотіла. Може поки ми так сидимо, твоє життя розсипається на частини? Хто знає? Одного разу навпроти мене сіла молода дівчина з маленькою дитиною на руках. Я ніколи ні в чиїх очах не бачила стільки болю. У якийсь момент вона зняла шапку з голови дитини, там був шрам. Коли фотографії Марко Анеллі («Портрети в присутності Марини Абрамович» – авт.) опублікували в альбомі, ця жінка мені написала. Вона писала, що її дочка народилася з раком мозку. Того ранку вона ходила з нею до лікаря, він сказав, що надії вже немає. По дорозі додому вона зайшла в МоМА. Дівчинка померла через кілька тижнів. Я їй відповіла. Десь через півроку вона мені написала, що вагітна. Її дитина народилася здоровою, вона надіслала фотографії. Життя триває.

Багато людей поверталися по кілька разів, щоб сидіти зі мною. Утворилося своєрідне співтовариство. Дехто навіть продовжує зустрічатися, переписуватися. Цей досвід виявився настільки потужним, що коли в останній день я встала зі стільця, то вже знала, що хочу ділитися своїм методом. Хочу відкрити інститут Марини Абрамович.

00 as-one-marina-abramovic-in-the-method-space-photo-panos-kokkinias-1

 – Метод Абрамович заснований на віпасані (вид медитації в буддизмі, «розвиток бачення-як-є») – медитативній практиці, під час якої дотримуються посту, концентруються на диханні, думках, почуттях. Ви наказуєте людям розділяти рисові зернятка, ходити із зав'язаними очима по лісі, витримувати тиждень у повному мовчанні…

– Метод Абрамович – це різноманітні інструменти, які дозволяють пізнати себе. Коли мене запросили влітку 2014 року зробити виставку в Лондоні, я вирішила, що не стану показувати ані нові роботи, ані реконструкції старих робіт. Порожній простір. Роботу мали створити глядачі. Це вже розповідь не про мене.

До перформансу «As One» у Греції я запросила людей через Twitter. Прийшли тисячі. Я хотіла їм розповісти про любов до абсолютно незнайомої людини. Що це можливо. Я попросила їх покласти руки на плечі незнайомих людей поруч, і так вони стояли в тиші сім хвилин. Люди стояли, плакали і відчували любов. Ми вміємо створювати ситуації, в яких демонструємо гнів, але не здатні створювати ситуації зустрічі в любові. Журналісти мене часто запитують, що мають зробити світові лідери з фатальною ситуацією в світі. Я кажу: вони повинні прочитати біографію Ганді. Змінити свідомість – значить почати змінювати світ.

 – Можливо, вам потрібно проводити майстер-класи для світових лідерів за методом Абрамович?

 – Можливо. Зараз я проводжу майстер-класи для бізнесменів, які підтримують інститут. Я бачу, в якому вони сильному стресі, у них захворювання серця. Вони самі відчувають, що повинні сповільнитися. Моя мрія – побудувати у великих містах те, що я називаю «кімната тиші», щоб у центрі міста можна було сховатися, заскочити туди ненадовго, щоб перепочити, побути з собою.

 – У книзі ви пишете, що Марин насправді три. Одна – воїн. Друга – духовна особистість...

 – ... і третя – вульгарна Марина, яка клеїть дурня. Я обожнюю цю Марину, тому що вона утримує мене на землі. Боже, я розповідаю жахливі анекдоти, неполіткоректні, антифеміністські, абсолютно непристойні. Я це обожнюю. Зараз вам розповім. Вам відомо, що чорногорці страшенно ліниві? Їх улюблена тварина – змія, тому що вона вміє ходити лежачи. Так ось, одна жінка кричить на вулиці (... тут Марина Абрамович розповідає анекдот, який, повірте мені, неможливо відтворити навіть в помірно феміністському журналі – авт.). Ви, ймовірно, вважаєте, що це жахливо, але я думаю, що нема чого придушувати цю Марину, я повинна дозволити собі бути собою.

5959712x

 – Але в книзі ви пишете про іншу третю Марину. Про Марину, яка відчуває себе старою, потворною, викинутою, як непотріб. Це Марина, якою ви були після того, як розпався ваш шлюб.

 – Цієї Марини більше немає. Залишилася Марина-клоун. Я вважаю, що надзвичайно важливо вміти сміятися над собою. Не ставитися до себе настільки серйозно, ніби ми – центр Всесвіту. Ми ж лише космічний пил. Іноді, щоб встановити дистанцію, я ходжу в планетарій у Музеї природознавства. У них є програми про темну матерію, астероїди, чорні діри… Ти сидиш в зручному кріслі, і в якийсь момент лазер показує маленьку крапочку на узбіччі Чумацького Шляху. Це Земля. Якась космічна глуха глушина.

І я згадую про те, як важливо мати смирення. Усі наші неймовірно серйозні справи в такій перспективі стають нікчемними. Ми нічого не знаємо. Раджу з підозрою ставитися до людей, які вважають, що знають відповіді на всі запитання.

1419981214 marina-abramovich-v-prisutstvii-hudozhnika-2012-1

 – Що для вас важливо зараз?

 – Моя спадщина. Матеріальні блага не мають значення, а ось гарна ідея може жити довго. Для мене важливий мій інститут.

Я дбаю про себе, про своє здоров'я, мені потрібен час, щоб встигнути зробити якомога більше. Я вступаю в останній етап життя. Смерть може прийти в будь-який момент, я маю бути до неї готова. Я завжди повторюю, що хочу померти усвідомлено, без гніву і... О ні! Забула, що там третє. Боже мій, як же я хотіла померти? Чорт, це ж мій маніфест… Ага, згадала: я хочу померти усвідомлено, без гніву і без страху.

Переклад із польської Антона Малікова,

mygolod.com

 

фото: www.theartnewspaper.ru, binkl.by, artchive.ru,

old.superstyle.ru, banrepcultural.org

 

Поділіться з друзями:
 
Більше на цю тему