Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


СТАТТІ АВТОРА
Вікторія Кобиляцька

Вікторія Кобиляцька

Багато пише. Вважає, що це заважає їй абстрагуватися, але допомагає жити.

"Це неабияка радість – шукати нові рецепти, відкривати нові смаки, поєднання, частувати своїх рідних смаколиками, вкладаючи любов у кожну страву", – вважає Олена Дем'янчук – героїня Щастя на НародUA.

Ви серйозно? От справді, мені просто цікаво: всі оці сотні гнівних коментарів у соцмережах — це не жарт? Тобто, ви справді так думаєте?..

Що як, не дай Боже, держсекретарка захоче сходити до вітру? Комусь же доведеться червоніти і пояснювати високопоставленій американці, чому поблизу лише пісуари!

Коли я думаю про Чуфут-Кале, то завжди згадую розповідь одного товариша про те, як він остаточно вирішив, що потрібно розлучитися із дружиною. Вони приїхали на автівці в Бахчисарай, і коли зупинилися біля підніжжя Чуфут-Кале, то жінка сказала, що не хоче підніматися. Мовляв, втомилася, тому краще почекає в авто. І хоча відтоді минуло чимало часу, обуренню досі немає меж: «Уявляєш, так і сказала! І не пішла зі мною! Вона так і не побачила Чуфут-Кале!».

15 Лист 2015

Пора весіль

Тоді тітці Любці зламали ребро. Її посадили в візочок і везли селом, співаючи пісень і всіляко потішаючись. А потім доїхали до котрогось дворища, де тільки споруджували хату. Там нещодавно була толока - довкола лежало чимало саману, а неподалік - глиняний заміс. Глина впереміж із соломою загрозливо зяяли своїми болотяними очицями. Саме туди весела юрба покотила візочок, і вже за мить тітка Любка опинилася у багнюці. Далі її почали нещадно обмащувати глиною під регіт та якісь примовляння. Вийшла тітка з цього гармидеру без жодного живого місця на тілі, уся в болоті, а як виявилося згодом - ще й у синцях і з переломом. Але на подібні речі не особливо зважали.

Не люблю музеїв, де всі охочі роздивляються начиння, до якого можна застосувати слово "етно". Усі ці прядки, макітри, рогачі, вишиті сорочки, пожовклі фотографії миттєво вводять мене у пригнічений стан. Творці подібних музеїв завжди наголошують, що вони "зберігають пам’ять". Мовляв, українці мусять прийти, побачити і доторкнутися до історії, дізнатися, яким чином їхні прабабці пекли хліб, у що вбиралися, з якого посуду їли...

Студентка магістратури Національного університету "Києво-Могилянська академія" Марія Берлінська ось уже більше чотирьох місяців воює на передовій у Луганській області. На зимові свята вона на кілька днів приїздила до Києва і встигла взяти участь у дискусії про становище жінок в Україні через рік після Майдану, яку організувала "Жіноча сотня імені Ольги Кобилянської".

Якщо дуже захотіти, можна реалізувати будь-який, навіть найнереальніший на перший погляд задум. Було б бажання і завзяття. Не виходить? Тоді може бути лише одне пояснення - це тому, що погано хотіли.

Ноги – дуже інтимна частина тіла. Недаремно ж жінки неабиякого значення надають коротеньким спідничками і сукенкам, панчохам і всіляким туфлям-босоніжкам на обцасах. А ще – шкарпеткам. Бо куди ж без них? Шовкові, капронові, бавовняні, у квіточку чи смужечку, зі зворушливим поділом для пальців, як у рукавичок... І нехай вони мають не такий звабливий вигляд, як панчохи в сіточку, проте на них покладається чи не найпочесніша місія – ховати від сторонніх очей пальчики і п’ятку, збуджуючи таким чином чиюсь фантазію.

Усе колись починається спочатку, навіть якщо закінчується нічим. І боротьба за власну ідентичність – не виняток. Але те, що відбувається нині в самісінькому серці Києва, апріорі не може закінчитися нічим, бо це справді ЩОСЬ!

«ПочатокПопередня12345678910НаступнаКінець»
Сторінка 1 з 136