Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


13 Лют 2014

Фантазія напередодні 14 лютого або Три чоловіки для журналістки

Читайте більше в рубриці Соціум
 

На тлі Євромайданних буднів хочеться на мить забутись від тривоги, невизначенності і потоку сумних новин.

Заплющую очі, і сниться мені...

Ось я йду традиційним шляхом від метро «Майдан Незалежності», через затхлий туман запаху квітів, виходжу до Будинку профспілок.... Намет з канапками – ковбаса та хрін, порізані солоні огірочки, цеберок солодкого чорного чаю і усміхнена тітонька, яка все це роздає втомленим, із запаленими очима та брудним одягом протестувальникам. Минаючи намет-буфет, рухаюсь у бік Українського дому.

 

Мене обганяє бистронога журналістка – упізнаю в ній колегу через яскравий жилет і оператора-«охоронця». Він несе свій важкелезний штатив, наче палицю мітингувальника. Такого спробуй зачепи!

 

Я ж свідомо не вдягаю ані каски, ані жилета: сподіваюсь, що будичи менш помітною, менш прицільно в мене цілитимуться?

 

Наївна.

 

Повз мене у важких берцах і із захованими обличчями пробігла група молодиків. Біля самої вітрини – із брудного скла – тренується інша група чоловіків: у руках яскраво жовті палиці, в очах – рішучість і підкореність наказу старшого.

 

Збоку, хтось патлатий курить, і не зважає ані на майданних воїнів, ані на мене.

 

Ще хтось відчинив двері магазину оптики – у цивільному одязі, спокійний, певно, зайшов за звичними покупками у звичний магазин.

 

За три місяці – усе стало звичним, тільки до тривоги важко адаптуватися.

 

А ось і Український дім. Минаючи важкі тканинні «двері», занурююсь у роботу...

 

У дитинстві, коли мріяла про справжню журналістику, ніколи не думала, що вона ось яка.

 

Стихійна, із закутаними у старі ковдри мітингувальниками, із студентами, які складати сесію вважають останньою справою, із  войовничими (ба, рішучими!) дівчатами, які патрулюють у лікарнях, із митцями, які під скромний мікрофон виконують тужливі пісні...

 

Усе відбувається, як у сні – адже тільки в сні може бути, щоб невеличкий шматок міста зчорнів від згорілих шин, а зовсім поруч давали концерти а-ля золотої флейти, продавали туристам магнітики, а через Хрещатик батьки вели додому своїх дітей.

 

От тільки сон цей поганий – у ньому помирають люди, викрадають активістів, відстрілюють журналістів та лікарів. Хто і навіщо – важко розібратися, як у сні...

 

І ще сниться мені – в цій плутанині подій – що я влаштовую кастинг серед чоловіків.

 

Вакантні посади – працівник СБУ, адвокат і психолог.

 

І йдуть чоловіки натовпом – сильні, мужні, із «кубиками пресу», загартовані суворими буднями і читаннями стосів законів, щоб стати моїм персональним, майже натільним, охоронцем.

 

І я пильно, придивляючись до їхніх умінь і сил, відбираю, як у кольорових шоу на кшталт «Холостяка» чи «Міняю жінку», гідних претендентів на мою безпеку.

 

Персональний СБУшник, щоб у разі чого, витягнути з лайна, в яке можна потрапити через безглуздість політиків і віддавачів наказів. І хоч ти пишеш про Майдан із дотриманням журналістських стандартів (наскільки це можливо в ці гарячі дні), подаєш перевірену інформацію і не закликаєш нікого до екстремістських дій, –  утім, ти як журналіст ні від чого не застрахований. А кольорова каска не рятує. Перевірено «Ройтером».

 

Тому-то і жевріє слабка надія на тих, хто хоч і з боку держави, але з людським серцем.

 

Персональний адвокат – його номер телефону має бути прямо-таки на гарячій клавіші мого мобільника. Щоб і в глибоких нетрях метро, і у глухому селі, де не ловить зв’язок, можна було зробити ектренний дзвінок.

 

Один експерт, даючи мені поради, як захистити себе від неправомірних дій «правоохоронців», разів двісті наголосив – подбайте про адвоката, ви маєте право зберігати мовчання і не свідчити про себе.

 

Персональний психолог – а кого нині рятує валеріанка?

 

Озираюсь, а вже інші спритні дівчата – і  журналістки, і лікарки, і активістки, –  хто не записався в Жіночу сотню Майдану і потребує особистої охорони, – влаштовують свої кастинги на чоловіків. Вакантні посади вже інші, адже у кожного свій запит.

 

Революціонер – найбільший попит. Ключове – щоб гостро відчував власну гідність і хотів кращого майбутнього як не собі, так дітям. А помити-поголити – це вже другорядна справа.

 

Революціонер-екстреміст. Буває двох видів: той, хто справді екстреміст, або той, кого таким назвали. Перший майже не зустрічається в природі Майдану (просто-тобі вимираючий вид, хоч у Червону книгу!). Других – повно: ними освячують СІЗО, додають роботу суддям, лякають в українському Миколаєві та Криму, а також у всія Росії.

 

Лікар. Унікальна знахідка. Щонайменше це ті, кому набридло рятувати тіла в задушеній корупцією медицині, ті, які відчувають кожне слово в клятві Гіпократа, ті, у яких все закостеніло від бездіяльності в мирний час... А на Майдані – розгуляйся душа, розминайся тіло: винось поранених з барикад, зашивай голови від куль і кийків, відігрівай від переохолодження, приводь до тями від нервових зривів.

 

Фотограф на барикаді. Особливо небезпечний вид – заради фотознімка ризикує стати героєм дня і втратити око. У нього всього багато: об’єктивів (чим довше – тим краще), спалахів, флеш-карт, акумуляторів, а ще зухвалості і драйву (ще б трі-і-ішечки ближче до «Беркуту»... Ось, саме воно – той кадр!).

 

Волонтер. І швець, і жнець, і на дуді дудець. Прудконогий, багаторукий, всюдисущий, безвідказний. Одна біда – нерідко їх бракує, і ті, які є – лімітовані в часі.

 

Спостерігач. Якби було безпечно, носив би блакитну каску ООН чи футболку з написом – «Серйозний міжнародний man – не чіпати». Так біда – відстрілюють.

 

Багато дивиться, багато питає, багато пише і пише, пише звітів. Є свята віра в його присутність.

 

Добрий дядько. Такий широкоплечий, широкопикий, із характерним «західняцьким говором». Усміхнеться, приобійме, яблучком пригостить, цукерками, скаже щось недоречне про жінок і кухню, але щиро, вважаючи це найкращим компліментом. У цілому – сумирний і невредний.

 

Неодружений чоловік. Ключове – неодружений. Все решта немає значення.

 

Не займані стояли хіба що беркутята, хлопці ВВшники, політики і байдужі. Їм на цьому кастингу місця не знайшлося.

 

Можливо, у силовиків і був шанс пройти мій відбір, але перевірку на детекторі сердечності вони з тріском провалювали...

 

Раптом усе закрутилось, і всі чоловіки злилися в купу – і з важкого сну, гірше за дзвін будильника, пробудило мене слово «дедлайн».

 

Воно винирнуло з мозку – якось підло й невблаганно. Час здавати статтю.

 

Ох, і наверзлося.

 

Хоча... зважаючи на українську сюрреальність, не така вже й погана ідея – журналістці мати номери телефонів щонайменше трьох нині важливих чоловіків.

 

 

Фото надане автором

Поділіться з друзями: