Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


05 Серп 2012

Євген Сверстюк розповів, чому «Шевченко понад часом»

Читайте більше в рубриці Культура
 

Відомий громадський діяч, публіцист і літературознавець Євген Сверстюк презентував у Черкасах свою книгу «Шевченко понад часом». Презентація відбувалася в рамках Співочих вечорів та відкриття фестивалю «Живий камінь». Формат організатори вибрали не дуже вдалий, адже публіка, що зібралася у літньому кінотеатрі, чекала на виступ Джигурди, тож їм було не до Сверстюка. А будь-які спроби поспілкуватися із людиною-легендою ще до початку концерту жорстоко зводили нанівець різні організаційні «заморочки» на кшталт голосу із динаміків, який торочив, що «вже незабаром ви зможете почути спів Микити Джигурди». Проте нам вдалося дещо записати, трішки почути і спробувати дослухатися.

Про книгу есеїв

 

- То мій ужинок, але я не вмію писати товстих книжок, товсті вже написані, треба тонкі. Це книжка про Шевченка, яким я його відчуваю, бачу. Вона полемічна по відношенню до того шевченкознавства, яке досі лежить на полицях книгарень. Тобто, вона відмовляється від стандартного образу Кобзаря, а розкриває живого апостола правди. Це книжка есеїв. Це не біографія чи історія життя Шевченка. Це погляд на Шевченка такого, який він був, залишиться і буде з нами вічно. Того Шевченка, якого пробували зробити агітатором, революціонером, атеїстом і всім тим, хто потрібен владі, а насправді власне Шевченко - то є той вічний дух України, який був і в часи Княжої Русі, який був у всіх серцях і кобзарях, який є зараз, і який буде. Тому що той момент, який ми зараз переживаємо, це маленький момент в історії. А Шевченко все ж таки поет над плином вічності. Шевченко для мене є передусім проповідником слова істини, і християнським проповідником. І це відчувається у кожному вірші, у кожному слові. І хай мені не цитують вирваних рядочків «і прокляну святого Бога», хай не цитують слів, яких не розуміють. Той, хто справді любить Бога, сперечається із Богом, і запитує його, і  молиться йому – оце Шевченко.

 

DSC 1106

 

Про сумнів щодо Шевченка-кріпака

 

- Нам пробували нав’язати казку про Шевченка як упослідженого кріпацького хлопчика з села, і мовляв, як він з кріпака став великим поетом, генієм. Ви знаєте, в мене є дуже великий сумнів щодо Шевченка-кріпака. Справа в тому, що є один такий епізод. Коли він був в Академії мистецтв ще як кріпак, його представили відомому художнику Брюлову. Брюлов подивися і сказав: «Физиономия не крепостная». Тобто, великий художник зумів відразу побачити, що перед ним особистість. І великий сумнів є в тому, що дід Шевченка був кріпаком. Він був вільним все життя, і кріпацтво було лише на старості. Для мене Шевченко є людиною вільною з самого раннього віку. Звичайно, він був на утриманні природи і під доглядом Бога. Тобто, він міг наїстися глини, не митися цілими тижнями... Але так жили тоді всі діти в українських селах, їх було завжди дуже багато, і їх не дуже доглядали.

 

Про письменників, що йдуть у депутати

 

- Якщо би ви запитали, чи можна йти священику в депутати, то я маю негативну думку щодо цього. Або ти священик, або депутат. А якщо говорити про письменників, то вони можуть спробувати себе в тому. Я не думаю, що тут є якась сувора альтернатива. Щодо Марії Матіос, то я не знаю, як вона себе почуває зараз, але я знаю, що це людина цілком національної орієнтації, людина ця приємна мені. А от якщо б ви запитали про Яворівського, то я його взагалі не вважаю письменником.

 

DSC 1110

 

Про зустріч Василя Симоненка зі студентами

 

- Черкаси для мене пов’язані з тією епохою, якої більшість з вас не пам’ятає. Це Василь Симоненко. Я був у нього кілька разів, був на його похоронах, і коли мене запитують, які люди для вас найближчі, то є два Василі – Василь Симоненко і Василь Стус. Я пригадую, ми з Миколою Грабовським приїздили сюди, мала бути зустріч із студентами. І на цей вечір, звичайно, спочатку прийшли кагебісти, а студентам було повідомлено, щоб роз’їжджалися, бо все одно не буде нічого. Але вечір був, і студенти таки прийшли. І я зрозумів, як люблять студенти Василя Симоненка. Я зрозумів, чому вони його люблять. Бо він їх любить. Пригадую, було запитання: «Какую самостійну Україну ви імеєте в віду, когда пішете «Хай мовчать америки й росії, маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». І Василь відповів дуже просто: «У мене Україна одна, і якщо автор записки знає іншу, хай назве, будемо вибирати».

 

Про вірші, які в Черкасах «ніхто не розжує»

 

- Черкаси – це рідне місто Симоненка. Тут його хата. Так він був з Полтавщини родом, але коли я з ним познайомився, то він був з Черкас. Нам було дуже приємно (нам - це Дзюба, Світличний - отаке коло було). Нам було приємно, що є такий легінь, такий лицар в Черкасах, що він не рветься до столиці, що він хоче бути тут проповідником істини, будителем. Щодо його ставлення до Черкас, то Черкаси в той час, як і інші міста, було провінційне совєтське місто, і за тодішніми поняттями воно і повинно було бути провінційним, тихим. Тут можна було друкувати вірші, яких все одно ніхто не розжує. Принаймні, так вважалося. І через те деякі речі були абсолютно неможливі для Києва, а тут вони друкувалися і не створювали вибуху. Не було того читача, який розбирався на тому. Так, Василю було тут складно, але водночас він був улюбленцем молоді.

 

Про пам’ятник Симоненку

 

- Симоненко в моєму уявленні – це є син Шевченка. І це людина дуже великої скромності, чоловік, який говорив великі речі тихим голосом. Щодо пам’ятника, то я його не бачив, але у нас у цьому відношенні культура традиційна, совєтська. Якщо б запитати Василя, то він би сказав, що не треба пам’ятника, давайте краще зробіть зустріч Симоненка з молоддю.

 

Про ініціативу першого грудня

 

- Але в мене ще одна тема – я хотів би вам сказати декілька слів про ініціативу першого грудня, до якої я належу, і яка просила мене у всіх моїх виступах згадувати про суть цієї ініціативи. Це фактично ініціатива трьох українських церков, які звернулися до суспільства і до інтелігенції з приводу тривожного часу для України, з приводу глибокого занепаду моралі, профанації найбільших цінностей, з приводу матеріалізму, який заполонив суспільство, і власне орієнтація цієї ініціативи не на владу, не на сильних світу цього, а на вас. Якщо ми кожен не почнемо з себе, і якщо ми не зрозуміємо, що Україна належить не їм, а нам, і що нам її творити і робити такою, якою вона має бути, то зрушень не буде. Зрушення починається із наших моральних імпульсів, і я би сказав, що надзвичайно важливі персонажі нашої історії - це ті, що бігають тут (про дітей, які бігали біля сцени – НародUA).

 

DSC 1114

 

Про мову і недоумків

 

- І хай, м’яко кажучи, недоумки типу Ківалова і Колесніченка, хай вони словоблудять під виглядом законодавства, але Україна має їм протиставитися. І до речі, від студентів, які голодують я теж маю до вас прохання. За українську мову боротися має не закон, не законодавство (хоча воно має бути згідно з Конституцією, де державна мова – українська). За українську мову має боротися кожен громадянин. І на кожному кроці, і в будь-якій ситуації, і перед будь-яким начальством він має бути непоступливим, і тільки тоді ми переможемо. І тільки тоді черв’яки, які хочуть підточити гору залишаться черв’яками.

 

Про небажання дивувати і «Останню сльозу»

 

- Специфіка моєї роботи така, щоб не здивувати. Я би не хотів дивувати. Можна було б багато чого видумати, щось інтригуюче, та я цього не люблю. Треба щоб було щиро. Я говорю про те, як я собі уявляю Шевченка порівняно з тим дідусем, якого малюють на портретах… Його образ був використовуваний з політичних мотивів. Мені доводилося говорити про Шевченка те, чого не друкували. Навіть у моєму кримінальному вироку є одна стаття про Шевченка. Називається вона так тихо - «Остання сльоза».

 

 

Фото Михайла Глуховського, НародUA

Поділіться з друзями: