Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


04 Трав 2012

Сало, смалене очеретом: роздуми після Провід

Читайте більше в рубриці Соціум
 

Великодні свята в Україні тривають щонайменше два тижні. У перший – возвеличують воскресіння Христа Господнього: йдуть до церкви освячувати паски, розговляються, ходять в гості - тішаться весні старі й малі. Другий тиждень – поминальний, в залежності від місцевості, його ще називають «гробки», «могилки»,  «бабський Великдень», поминки, а найпоширеніша церковна назва – Проводи.

У кожного цвинтаря – свій день поминання рідних та близьких, найчастіше, це - субота та неділя.  То ж усі стежки на Проводи ведуть на кладовища, які зазвичай розташовують на пагорбах, звідки  такі краєвиди, що оком не осягнути. У поминальні дні могили нагадують розкішні клумби – кожна прибрана, уквітчана, й здалеку цвинтар – наче величезний букет. У моєму селі  Бродівське, що на Рівненщині,  могили застеляють скатерками або серветками, на які кладуть паски, крашанки, солодощі. Після панахиди усе це несуть додому й пригощають родину за святковим столом. Але у Провід є ще одна чудова особливість: зібратися усією родиною, зустрітися й поспілкуватися з тими, кого давно не бачив, адже пом'янути небіжчиків односельці приїздять з усіх-усюд – з дітьми, онуками, правнуками. Це, так би мовити, зустріч поколінь: когось одразу впізнаєш, а до когось довго придивляєшся - невже це він, вона? Господи!..  І сльози радості нахлинуть. Саме так було й цього разу.

 

DSC 4560

 

У нашому селі – два цвинтарі, дарма, що воно колись йменувалося хутором Бродівським. Це мальовниче село на березі Горині  розкинулося кількома вулицями, моя - уздовж шляху, що веде від станції Остріг до райцентру, історичної землі славних князів Острозьких. У ньому - понад 260 дворів, 780 жителів. То ж у суботу я з дітьми побувала на могилах моїх діда, бабці, тіток, дядьків (їх тут спочиває близько  двох десятків), а в неділю пішли до мого батька, баби, двох братів, двоюрідних і троюрідних родичів, сусідів, котрі спочивають вічним сном на пагорбі за селом під лісом.  Обійшла усіх, вклонилася їх пам'яті, пригостила  київськими цукерками. Пригадую, коли була студенткою Шевченкового університету, то привозила усім гостинці, куплені на скромну стипендію, й обов'язково шоколадні цукерки, адже їх куштували вдома нечасто, та й таких смачних у нашому сільмазі тоді не було. Дійшла вклонитися до пам'ятника родича Ярослава, котрий пішов з життя молодим, та й завмерла: поруч, біля могили Юхима Українця стояв до болю знайомий чоловік, лише без кучерявого чуба. Невже..., так-так, мій однокласник Володя Українець!- ловлю себе на думці. Це ж треба, зустрітися на цвинтарі, наче іншої нагоди для цього не було. А таки що не було, бо Володя займається бізнесом у Тернополі, мене доля закинула до Києва, а навідуємося до рідного дому не так часто, якби хотілося. Перекинулися словом-другим, подивилися один на одного – і то радість.

 

Того дня зустріла сусідку  Галю Хрипу, з якою гарно товаришувала змалку. Та коли закінчили школу, розбіглися і, по суті, не спілкувалися. Зі слів її тітки Ліди знала, що Галя - у Рівному: вийшла заміж, народила двійко дітей. Та нині вона на пенсії, й вернулася назад у село. Правда, я б нізащо її не впізнала, якби не обізвалася: переді мною стояла сива жінка з ціпком у руці. Тільки ось голос не змінився –  тихий, лагідний, та ще очі й усмішка ті ж самі. Обнялися й розплакалися. Шкода, що наговоритися досхочу не вистачило часу.  Наступного разу обов'язково зайду до неї - дала собі слово.

 

За два дні обійти усю мою велику родину просто нереально. Посудіть самі: у моєї мами(а їй недавно виповнилося 89!) - шестеро дітей, тринадцять онуків і двадцять правнуків. А ще ж двоюрідних, троюрідних маю чималенько. Та як би там було, а свою двоюрідну сестру, а точніше  - хрещену матір Ніну не могла минути. Тим паче, що у великодні дні існує традиція носити волочільне до хрещених батьків.

 

DSC 4441

 

Її пам'ятаю змалку: на другий, а чи третій день Пасхи я, затиснувши у руці  вузлик великодніх гостинців (паску, крашанки), йшла до хрещених, а поверталася від них з подарунком: хустинкою, відрізом ситцю, з якого мама шила мені після платтячко, і пакунком цукерків. Ось і нині понесла волочільне до Ніни (хрещений батько Максим, на жаль, - вже у Вічності). Лиш ступила на подвір'я, а вона біжить назустріч, втираючи хвартушком сльози радості. Й одразу до хати запрошує, аби пригостити. Та вирішили поспілкуватися на лаві біля криниці, під вишнею, що вже почала вбиратися у листячко, а за день-другий – й білим цвітом причепуриться. Говорили про життя, дітей, онуків,  про вічні городи, домашнє господарство. До розмови доєднався її чоловік Степан, котрого маю називати і називаю хрещеним. З виду він – ще нівроку, дарма, що 80 літ має.

 

DSC 4440

 

- Оце, Валю, якби не хворі ноги, то ще й за плугом міг би ходити, - бідкається, сідаючи повільно на лаву.- Без палки й кроку не ступлю. А скільки ж кілометрів намотавними я за своє життя... Скрізь встигав, коли молодшим був: і по господарству біля худоби порався, і город обробляв, на роботу не спізнювався ніколи, ще й на Горинь з вудочкою бігав і до лісу за грибами, суницями, малиною.

 

У Степана – золоті руки. За що б не брався, все доведе до ладу. За професією він – коваль. Працював довгий час на Здолбунівському  цементно-шиферному комбінаті, а це означає, що щодня мав поспішати на вранішню електричку, яка відходила з нашої станції на світанку - о 6-й годині. Та ще ж до станції треба було добратися. Коли збудували Острозький цукровий завод, що за два кілометри від села, перейшов у тамтешню кузню, звідки пішов на пенсію. Степана Ярмолюка цінували тут, його портрет, як неабиякого майстра, висів на заводській Дошці Пошани. Важко сказати, чого він не клепав у кузні. Ще й досі на багатьох сільських подвір'ях є його коси, серпи, ножі, а про сапки – годі мову вести. Мало не кожна хуторянська жінка виходила на колгоспне поле полоти буряки із гострою, наче бритва, сапою, зробленою Степаном.  І хрести залізні на  більшості могил односельців – то також його робота: художня, старанна, по кільканадцять років стоять.

 

- Тепер – інша мода, - стиха мовив. - Перейшли на дорогі пам'ятники, хоча для небіжчика все одно, що у нього в головах. Після людини лишається у землі жменька пороху та кісточки. Я копав не одну могилу на цвинтарі, і якось було натрапив на поховання жінки. Усе в землі зотліло, лише кості і коси лишилися, та встелька дорогих черевиків. Тому не варто так вже перейматися нині сущим, з якого мармуру робити надгробні плити. Радійте життю сповна і шануйте те, що дала вам природа, - звернувся до моїх дітей. – Зітхнув, поправив картуза на голові, і перевів розмову у інше русло: - Валю, а картоплю в Києві маєш? У мене – півпогреба її, такої смачної, що й жувати не треба. Візьми, ну хоча б з відерце. Навариш, чи дерунів насмажиш.  Їй-Богу, не пожалкуєш. А ще дам обов'язково тобі шмат сала, якого ти ніколи не їла: воно смалене очеретом. Смачне!..

 

І почав розповідати, як взимку ходив по льоду з санчатами за очеретом. Нажав аж три снопи, то ж вистачить на три кабани. Я намагалася відмовитися від таких щедрих дарунків, та зрозуміла, що все марно: Степан з Ніною не випустять мене з двору з порожніми руками.  До картоплі і сала згодом додалися кілька десятків яєць, паска, спечена у печі. Як бачте, моє волочільне нівроку -  на підводі треба везти. Власне, щедрість, доброзичливість у нашому роду завше шанували, вони – у крові, з діда-прадіда.

 

А ще я згадала, що Степан вміє плести кошики з лози, підхватки для риболовлі (він – неабиякий рибак) і мурувати, тесати дерево може. Хата і все, що біля неї, зроблено його руками. Так вже повелося, що майстрів кликати до себе цей чоловік не звик. І коли на поле вийде,  немає йому рівних: виполе так ретельно, наче це не город, а ділянка дослідної станції. Тому-то у нього завжди все родить і в полі,  і в саду: від картоплі, помідорів до смачнючих грушок, солодкого, наче мед винограду. Ще донедавна вони тримали корову, телятко, бо ж дітям та онукам молоко потрібне, розводили кролів, качок, гусей. Тепер у хліві лиш свині та кури. І так – у більшості дворів.  Село моє старіє і не поволі, а надто прискореними темпами, й від того дуже сумно і боляче. Молодь їде світ за очі за куснем хліба, а їм ще ж хочеться їсти його бодай з маслом. Раніше півсела працювало на Острозькому цукрозаводі, який віднедавна перетворився на купу металобрухту. Скільки разів його продавали-перепродавали – не полічити. Страшні бойовики можна знімати й на руїнах колишнього плодоконсервного. Кілька років й колгоспу не стало. Жах огортає душу, коли усе це бачиш. Щоправда, мій небіж Сашко не залишив батьківський дім: оре, сіє, молотить, має невеличкий бізнес – ларьок, де торгує усім найнеобхіднішим: від хліба до мила.  Проте бідкається, що, напевно, доведеться згортати торгівлю, адже щомісяця має плати  до 700 грн. податків, а покупців дедалі меншає, та й що собі може дозволити купити сільський  пенсіонер – оселедця і то не завжди.

 

За два дні я усвідомила, що більшість моїх односельців, кого добре знала з пелюшок, з ким колись віталася щодня, тепер - на цвинтарі.  Впізнаю їх по фотографіях на пам'ятниках і хрестах:  там мої добрі сусіди - дід Савка,  дядьки Федір, Терешко, Сергій, Миколай, тітки Ярина, Марія, Вєрка,  цілі родини Бізюків, Дем'янчиків, Ковалів... А ті молоді, що зрідка пробігали, чи проїжджали вулицею, мені вже чужі. То й не дивувалася, що мало хто з них казав до мене звичне сільське:»Добрий день!». І від того біль та страх огортали душу: що буде з моїм селом завтра, хто залишиться в ньому, хто буде орати землю, сіяти пшеницю, садити картоплю, ловити рибу в Горині(і чи залишиться вона у ній, бо з горбка моєї хати – як на долоні реактор Хмельницької АЕС). Скільки корів піде у череду цієї весни, для кого Степан Ярмолюк сплете кошика з лози, виклепає сапу, косу, зрештою – хто скуштує його сало смалене очеретом. До речі,  про сало: такого смачного делікатесу я досі не їла. Скільки себе пам'ятаю, мій батько смалив кабана лиш соломою, а тепер й вона – у дефіциті, то ж користуються паяльною лампою.

 

Кажуть, що Земля тримається на трьох китах. Може, й воно так, однак нашу українську землю, певна, тримають на своїх плечах, такі, як Степан і Ніна Ярмолюки – красиві душею і серцем, добрі, щедрі, працьовиті, співучі(Степан 50 років у церковному хорі). Але, на жаль, вони не вічні...

 

Фото Валентини Брязгунової, НародUA

 

Поділіться з друзями: