Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


18 Квіт 2012

Інклюзивна освіта - шлях до толерантного суспільства

Читайте більше в рубриці Резонанс
 

Де в Україні навчаються діти із синдромом Дауна, діти із ДЦП, із вадами слуху та зору? Зазвичай їх не зустріти в загальноосвітній школі. Перші спроби включити дітей з особливостями розвитку в загальноосвітній процес наразі має стільки перешкод, що ставить під сумнів українську інклюзію як таку. Для існування толерантного суспільства інклюзія вкрай необхідна – це вже доведений факт. Який же наступний крок Міносвіти, школи, батьків та дітей і суспільства в цілому після декларативних закликів?

Чимало відгуків отримали ми на порушену нами тему про українську інклюзивну школу («Інклюзивна школа – це не мода», «Чи готове українське суспільство до інклюзії?», «Мера Черкас у Грузії найбільше вразила інклюзивна освіта»).

 

Друкуємо лист від Катерини Настоящої, заступника голови громадської організації «Демократичні ініціативи молоді».


KN formatДобрий день, редакціє!

 

В аналітичному звіту за результатами дослідження «Інклюзивна освіта в Україні: здобутки, проблеми та перспективи» ви знайдете інформацію, про що сьогодні треба не просто говорити, а навіть кричати.

 

По-перше. Фінансування освіти для дітей з особливими потребами в умовах загальноосвітньої школи потребує детальної розробки, аналізу й обговорення, і мабуть власне із цього, із цих змін у фінансуванні, варто було б починати і весь проект «інклюзія» – описати стандарти і відповідно підрахувати, скільки все це може коштувати.

 

Наразі окремого фінансування на інклюзію немає, воно не закладено в бюджет, а щоб гроші «пішли» за дитиною треба змінювати всю систему фінансування. (До слова, в Київській спеціальній школі для дітей з ортопедичними порушеннями №15 досі немає пандусів. І ми сподіваємося, що наша держава зможе забезпечити хоча б чверть шкіл цими пандусами. Та кого ми обдурюємо?).

 

Більше того у держави досі немає чіткої стратегії розвитку інклюзії. Що є – так це план дій, але дуже абстрактний і відірваний від життя. Так вказівки типу «виконати», «зробити», які стосуються переважно керівництва шкіл, не мають конкретики, не прописані ні організаційно, ні фінансово.

 

По-друге. У нас немає класифікації психо-фізичних порушень, з якими діти можуть ходити до школи (перш за все мова про важкі психічні порушення). Цю класифікацію потрібно розробити хоча б для першого етапу впровадження інклюзії. Адже коли в інклюзивну школу підуть діти з психічними порушеннями, це створить неймовірну проблему (власне вже створює, про що ми дізналися з розмов з вчителями, яким вже довелося працювати з такими дітьми). У перспективі без вироблення потрібної класифікації ця проблема ризикує стати масовою.

 

Варто зазначити і те, що за радянських часів навчання діток з такими вадами обов'язково продовжувалось в спецшколах з певною професіоналізацією і подальшим працевлаштуванням (спецшколи співпрацювали зі столярними і взуттєвими майстернями, різноманітними фабриками і виробничими цехами). Таким чином така людина природно знаходила своє місце в суспільстві, не була відірвана від життя, професійно реалізовувалась, отримувала платню в решті-решт. Інклюзія розриває цей ланцюжок і дітям, які не отримали певних професійних навичок, змалку треба буде прикладати значно більше зусиль, щоб якось влаштуватися в соціумі, знайти роботу.

 

По-третє. Дуже часто батьки дітей з порушеннями мають певну специфіку: вони хронічно не хочуть визнавати хворобу своєї дитини, а з цього випливає:

 

а) негативне й упереджене ставлення до Психолого-медико-педагогічної комісії (ПМПК), спеціалісти якої радять відправляти дитину в спеціальний навчальний заклад (на Заході є тести, які доводять рівень здатності дитини навчатись у звичайних школах, чого немає в нас).

 

б) негативне й упереджене ставлення до спеціальних шкіл, що не виправдано. Там діти отримують знання краще й ці школи вже давно не інтернати (хоча за ними зберігається такий стереотип).

 

в) іноді деяким з таких батьків властиве бажання бачити тільки позитивне у своїх дітях, звідки й підкріплюється тема унікальності такої дитини (наприклад аутисти – діти індиго з незвичайними здібностями, вундеркінди, діти із синдромом Дауна – сонячні діти, діти-янголи). Така подібна містифікація понять нічого позитивного не несе ні в соціальному сенсі, ні в науковому. Більше того заважає таким дітям отримати адекватну кваліфіковану допомогу. Звичайно потрібно бачити позитивне в таких дітях, але також й реально знати їхні недоліки.

 

Четверте. Школи не готові абсолютно ні технічно, ні методично, ні психологічно, ні кадрово (на інклюзивний клас має бути один асистент вчителя, а в класі обмежена кількість дітей до 10–15). Багато вчителів проти цього, адже вони розуміють, на чиї плечі це ляже. Невже держава, яка затримує, або хронічно не виплачує зарплатню, буде фінансувати й жорстко контролювати систему надбавок за інклюзію? За бажання держави дотриматися давно підписаної конвенції, на жаль, розраховуються тільки наші педагоги із збільшенням навантаження. Згадувана раніше зразкова інклюзивна школа № 168 м. Києва переважно фінансується за рахунок районного бюджету. Та чи всі районні й обласні бюджети готові до такого навантаження, адже діти із особливостями розвитку вже з вересня 2012 року мають право іти в загальноосвітні школи, і вони підуть... Та умов для їхнього навчання та виховання не створені.

 

П'яте. Методичних матеріалів для різних нозологій, як по окремим предметам, так і взагалі, по факту немає. Принаймні їх немає в широкому вжитку. А ті що є – це методичні матеріали для спеціальних шкіл. Наразі Інститутом спеціальної освіти НАПН України звичайно розробляються необхідні підручники і методичні посібники шляхом адаптування того наробку, що був створений для спеціальних шкіл (і знову проблема, адже це різні рівні) з активним залучення західного досвіду (часто неадекватно, бо різні економічні умови й менталітет). Та наскільки швидко вони досягнуть читацької аудиторії (вчителів) – питання складне. Адже це знову потребує фінансування... і досить потужного.

 

Тож сьогоднішнє завдання учених Інституту спеціальної освіти НАПН України (а також лабораторій інклюзивної освіти при педагогічних інститутах імені Драгоманова і Грінченка) – заспокоїти вчителів і дати їм позитивну установку, що діти з особливими потребами – це нічого складного. Навчити ж, як працювати із цими дітьми та ще в умовах загальноосвітніх шкіл, вони поки що не в змозі, бо самі досі остаточно не знають як. І не тільки тому що немає відповідного масового досвіду, а й тому, що дуже багато питань залишаються відкритими і далеко не все може вирішити тільки завдяки ентузіазму вчителів.

 

Шосте. Суспільство про інклюзію фактично не знає, але заочно сприймає позитивно (набагато більше – західні регіони). Але ставлення до таких дітей у нашій культурі теж має свою специфіку. Ми їх жаліємо, захищаємо, що є правильно, але це не є рівність умов в західному розумінні.

 

Сьоме. Є жорсткий негативізм у суспільстві до спеціальних шкіл за стереотипом радянської системи, бо це школи-інтернати. Та сьогодні це вже давно не інтернати, а от умови там дійсно для таких дітей набагато кращі. Цікава тенденцію відзначають і директори цих шкіл – останні два роки, хто пішов до загальноосвітньої школи, повертаються назад. Причина – відсутність умов, дитиною ніхто не займається.

 

Восьме. Громадські організації навіть профільні (пов'язані з освітою, дитинством) на диво далеко не всі знали про інклюзію. Ті ж, що знали, працювали переважно при наявності грантів (можна тільки уявити, скільки коштів пішли в приватні кишені!). Діяльність яку вони впроваджували була переважно освітньо-науковою (побалакали та розійшлись), або просвітницькою. В окремих випадках мова йшла про створення окремого медико-психологічного реабілітаційного центру (якій існував до тих пір, доки був грант). Та є частка організацій – справжніх ентузіастів, зокрема це батьківські організації (наприклад, у Білій Церкві, Львові). Цікаво, що гранти їм дають не так часто, державна підтримка взагалі слабка (відтак гроші знов ідуть повз «каси», осідаючи в приватних кишенях).

 

Можна ще довго перераховувати проблеми української інклюзії, але хотілося б їх не тільки озвучувати, а й вирішувати.

 

Довідка НародUA. Громадська організація «Демократичні ініціативи молоді» (ГО «ДІМ») створена у 2000 році. Серед проведених заходів найбільш знаковими є «Повір у себе» (спільно із соціальними службами Києва свято для дітей з фізичними вадами), Всеукраїнське соціологічне опитування «Рейтинг мерів міст України» (спільно із «Спілкою молодих політологів України», 2007, 2008); проекти «Сприяння активній участі громадян у протидії корупції в Україні» і «Журналістські розслідування в Україні («Гідна Україна», 2008–2011); стан впровадження інклюзивної освіти в Україні (спільно з ГО «ЕRА» і компанією InMind, 2011–2012 роках). Один з аспектів діяльності ГО «ДІМ» – соціальна сфера, зокрема, захист прав інвалідів (в організації перебуває до 40 % інвалідів).

 

Фото надане автором листа та із сайту http://live.bibnout.ru

Поділіться з друзями: