Щастя це

Щастя - це ділитися світлом, любити. Поділіться зі світом своїм ЩАСТЯМ. Ставайте нашими героями і партнерами.

 

Зробіть світ щасливішим! Поділіться своїм щастям!


03 Квіт 2012

Як жилося людям із інвалідністю після війни?

Читайте більше в рубриці Соціум
 

Черкащани долучилися до спільного українсько-німецького проекту «Скалічені, але живі. Люди з інвалідністю в Українській РСР та Німеччині після 1945 року». Цей проект нещодавно був підтриманий програмою Фонду «Спогад, відповідальність та майбутнє» (EVZ) разом з іншими міжкультурними проектами, котрі звертаються до проблем культури пам'яті і спогадів в Європі. Дослідницька група у складі представників коаліції молодіжних організацій «Молода Черкащина» Анни Харченко та Тетяни Кавальчук, киянина Антона Ємельянова («Foundations for Freedom») та журналіста радіо «RBB» (Німеччина, Франкфурт на Одері) Рафаеля Юнга буде збирати спогади очевидців та думки експертів щодо ситуації, в якій опинилися люди з інвалідністю після Другої світової війни в Україні й Німеччині. Зібрані матеріали ляжуть в основу програм для українських та німецьких радіоканалів.

«Кто из нас жил в России после войны, мог видеть во всех общественных местах (на вокзалах, рынках, площадях) изувеченных во время только что окончившейся войны калек в дырявых обносках, нередко с орденами и медалями на груди, обреченных теперь на нищенство, полуголодных. Эти бездомные герои просили милостыню у тех, кому они завоевали мир. И вот их вдруг не стало, улицы были очищены от их жалкого вида, и мало кто задумывался, куда они исчезли. Рассказывают, что Сталин, однажды проезжая по послевоенной Москве в автомобиле, выразил неудовольствие по поводу множества инвалидов на улицах. Это было «понято» его подчиненными, что и явилось одной из причин выселения бездомных инвалидов из Москвы...».

Валерій Фефелов «В СССР инвалидов нет!..»

 

 

Як розповіла нам керівниця проектів коаліції молодіжних організацій «Молода Черкащина» Тетяна Кавальчук, розпочалося усе випадково. У минулому році в Києві відбулася зустріч представників громадських організацій України та Німеччини, де Тетяна познайомилася із молодим істориком, журналістом німецького радіо «RBB» Рафаелем Юнгом.

 

se info

 

«Ми обговорили різні напрямки нашої роботи, і з'ясувалося, що одна з проблем цікавить нас обох – це ставлення до людей з інвалідністю в українському та німецькому суспільстві. Обговорювали причини не завжди адекватного ставлення держави і суспільства до людей з інвалідністю в сучасній Україні, і зрозуміли, що коріння проблеми треба шукати в нашій історії. Через деякий час ця зацікавленість оформилася в дослідницький проект, який підтримав фонд «Спогад, відповідальність та майбутнє». Суспільство наразі мало знає про те, з чим доводилося стикатися людям, котрі повернулися з війни з інвалідністю, як радянська держава ігнорувала і навіть переслідувала тих, хто заплатив за перемогу над фашизмом втраченим здоров'ям. А про це треба знати, бо тоді більш зрозумілими стануть причини нетолерантного ставлення до людей з інвалідністю зараз. Адже ми всі – хтось більше, хтось менше - є носіями пострадянського менталітету», - вважає Тетяна Кавальчук.

 

robgrup

 

Нещодавно дослідницька група відвідала Німеччину для того, щоб остаточно сформувати мету та методологію дослідження. Відкриття семінару для дослідницьких груп відбулося в європейському університеті «Viadrina» в Франкфурті на Одері, а основна робота здійснювалася на базі університету «Colegium Polonikum» в польському місті Слубіце.

 

info

Інформація про проект уже набула розголосу в Німеччині

 

«Після вступу Польщі до Євросоюзу Франкфурт і Слубіце розділяє тільки міст через Одер, який легко пройти пішки.  Також ми провели два дні в Берліні, де, власне, і розпочалося наше дослідження – візитом до державного архіву», - підсумувала Тетяна Кавальчук.

 

mist

Міст через Одер

 

«Ми вирішили підняти архівні дані як в Україні, так і в Німеччині за період з 1945 по 1960 роки на тему людей з інвалідністю. Що з ними відбувалося? Як до них ставилися? Тема дуже резонансна. Ми це зрозуміли ще під час презентації проекту в Німеччині. Учасники семінару вибухнули шквалом запитань і коментарів. Частина з них стверджувала, що до людей з інвалідністю в післявоєнний час ставилися добре («Була в мене сусідка, інвалід війни, так ось - держава про неї піклувалася»). Інші ж говорили, що ті, хто залишився без сім'ї й даху над головою, та ще й з інвалідністю, звозилися в так звані «табори», і виправдань цьому немає», - розповіла Анна Харченко.

 

«Будучи не в силах посадить инвалида в велоколяску, государство стыдится его внешнего вида и старается убрать с глаз! И это логично: у общества, считающего себя идеальным, все должно быть опрятно: его одежды, витрины, фасад. Как это так – вдоль безукоризненного строя горнистов и кумачевых трибун вдруг поползет или покатит на самодельной грохочущей дощечке с роликами какое-то скрюченное, уродливое существо? Кто допустил? Убрать! Убрать! Убрать!»

 Валерій Фефелов «В СССР инвалидов нет!..»

 

 

За словами Анни Харченко, крім дослідження архівних даних, проект передбачає також інтерв'ювання очевидців тих подій. Причому інтерв'ювати будуть як українців, так і німців.

 

«Також буде проведене експертне опитування істориків, які займаються дослідженнями цієї теми. А узагальнимо усю зібрану нами інформацію в радіопередачах для українських та німецьких ЗМІ», - підсумувала Анна Харченко.

 



Наостанок НародUA попросив Тетяну та Анну розповісти про свої враження від нещодавньої поїздки до Німеччини.

 

tanya i anya

 

Отже, Тетяна Кавальчук про


... двох зайців біля берлінського вокзалу

 

- Мої враження від Німеччини – це враження в першу чергу від Франкфурта і Берліна, які є не дуже типовими німецькими містами. Вся поїздка минула для мене в дусі постійного ламання стереотипів про країну і людей. В Берліні вразила мультикультурність міста і відчуття свободи самовираження – на жаль, в Україні на вулицях можна побачити дуже мало яскраво і своєрідно одягнутих  людей, українські міста не дарують такої кількості архітектурного креативу... А найбільше вразили двоє зайців, котрі неквапливо перебігли через дорогу поряд із центральним берлінським залізничним вокзалом і зникли десь на привокзальній території. Також запамяталася атмосфера Берлінале – нам пощастило потрапити до міста саме в розпал фестивальних показів, червоних доріжок і радісних облич кіноманів.

 

Про країну, дружню до маленьких дітей та їх батьків

 

- Мені, як мамі двох дітей-дошкільнят, приємно було бачити те, як суспільство турбується про зручність виходу молодих батьків «в світ». Майже в кожному жіночому туалеті є зручний повивальний стіл – дитині легко можна поміняти підгузок. Майже у всіх рестораціях є місце, облаштоване для перебування діточок – з іграшками, столиками з папером та олівцями, і навіть міні-гірками... У вагонах метро є місце, де можна поставити коляску, чи велосипед, щоб нікому не заважати... Серед учасників нашого семінару були дві молоді пари з грудними дітками – меншій дитині було 2 місяці, старшій – 9 місяців. Мами і тата по черзі займалися з дітками: хтось носив маля у слінзі, хтось – возив у візочку, і вся спільнота сприймала це як норму... Доповідачі, коли дитина починала кряхтіти, просто трішки перечікували момент і продовжували спокійно доповідь далі. До речі, діти на практиці доводили, що перебування в такому місці з мамою і татом в зручних для них умовах є для них цілком комфортним. Тільки один раз під час заходів ми почули, що дитина заплакала. І, нарешті, читаючи путівник по берлінському кінофестивалі, я побачила, як адміністрація Берлінале потурбувалася про те, щоб молоді батьки могли відвідати кіносеанси – для таких кіноманів був організований ... тимчасовий дитячий садочок, де за помірну плату можна було залишити дитинку віком від 6 місяців до 6 років на строк від 3 до 6 годин...

 

Про нову генерацію

 

- А найбльшим відкриттям цієї поїздки для мене стало яскраве усвідомлення факту існування нової генерації людей космополітичного складу, які народилися в одній країні, живуть в іншій, досліджують третю, викладають в четвертій, а дружину чи чоловіка мають з п'ятої... Вільно володіють не тільки своєю рідною мовою та обов'язковою англійською, але і ще щонайменше кількома мовами. І при цьому не втрачають власної національної ідентичності та поважають культуру інших. Наприклад, я зустріла німця, котрий знає історію Білорусі та сучасну білоруську масову культуру краще, ніж пересічний білорус його віку.

 

berlin copy

 

Анна Харченко про


...безбар'єрний Берлін та черкаський «Хрещатик-Сіті»

 

- Якщо говорити про барєри, то тут навіть порівнювати нема чого. Україна в цьому сенсі «програє», яке б місто ми не брали за приклад. Максимум, що зроблено у нас - пониження бордюрів на перехрестях і пандуси до основних установ. Добре, що в Черкасах немає підземних переходів і метро, інакше це б істотно  ускладнювало життя людям на візках. Причому, щось мені підказує, що навіть якщо почнуть будівництво підземного переходу на перехресті бульвару Шевченка та вулиці Смілянської, можливість вільно спуститися і піднятися людині в інвалідному візку забудуть передбачити. Інакше як пояснити відсутність ліфту і обладнаного для людей з інвалідністю туалету в новомодному комплексі «Хрещатик-Сіті»? Звичайно, в Німеччині теж обладнано не абсолютно все, але з упевненістю можу сказати, що 90% об'єктів дуже зручні (включно з метро, потягами та іншим міським транспортом). Крім того, там на вулиці на тебе ніхто не буде звертати увагу, як у нас. І вже напевно навряд чи є шанс потрапити в ситуацію, в якій я побувала нещодавно: кондуктор маршрутки вважала за потрібне продати мені квиток, бо посвідчення про те, що в мене інвалідність, я забула вдома. Одна з пасажирок, яка спостерігала за ситуацією, вирішила мене виручити і запропонувала 5 гривень, мотивуваши це тим, що саме була Прощена неділя... Shit happens, як-то кажуть.

 

Про те, чому виникає відчуття, що ти мавпочка у цирку

 

- Чому досі люди з інвалідністю в нашому суспільстві викликають такі неоднозначні і не цілком нормальні реакції? Думаю, проблема формувалася роками ще в «світлому» радянському минулому. Для людей із інвалідністю категорично не створювалися умови інтеграції в суспільство. Інвалідність - пенсія - чотири стіни. Ось загальноприйнятний алгоритм, яким багато хто, на жаль, користується й нині. Якщо звертати увагу на погляди перехожих, іноді можна відчути себе мавпочкою у цирку. Це витримують не всі. Акцент робили не на можливостях людини з інвалідністю, а на самій інвалідності. Так з'явився так званий «медичний підхід» до питання, замість підходу соціального.

 

Про німців без педантичності та обов'язковості

 

- Найбільше мене вразила відвертість і багатонаціональність Берліна. Не можу сказати, що місто дуже красиве в плані архітектури, і разом з тим воно прекрасне: кав'ярні домашнього типу, де всі всіх знають, просторі площі, привітні люди... Повністю згодна з Танею, що зламалися стереотипи про німців в плані педантичності і зайвої обов'язковості. Хоча, жителі Берліну навряд чи характеризують середньостатистичного німця. Для того, щоб більше дізнатися про німців, треба їхати в «глибинку». Але з певністю можу сказати, що Берлін я полюбила.

 

P. S.

До речі, Аня дуже цікаво пише. Тож рекомендуємо навідуватися час від часу на її сторінку в ЖЖ 

 

 

Фото Тетяни Кавальчук та jewishbaltimore.wordpress.com. Також у тексті використані цитати із книги Валерія Фефелова «В СССР инвалидов нет!..»

 

Поділіться з друзями: